09:08 І гнів, і муку неозору співаю я в ці дні журби, коли лакеї йдуть угору й мовчать раби… | |
| 123456 І гнів, і муку неозору співаю я в ці дні журби, коли лакеї йдуть угору й мовчать раби…  Бувають такі мистецькі твори , які живуть своїм життям і завжди знаходяться ніби поза часом. Не зважаючи на те , що написані давно , вони не втрачають своєї актуальності і сьогодні. Іноді це відомі твори , які сьогодні розумієш по-новому , іноді не дуже відомі , але вони зачіпають своєю актуальністю. Я вже писав раніше на сторінках сайту про твори , які мене особливо зачепили. Це пісня Святослава Вакарчука ("Океан Ельзи") "Веселі, брате, часи настали..." , пісня Андрія Макаревича ("Машина времени") -"Не стоит прогибаться под изменчивый мир" , поема-послання Тараса Шевченка "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє" та ін. Недавно блукаючи інтернетом натрапив на поему Володимира Сосюри "Мазепа". Якось раніше вона сприймалася інакше. Сьогодні ж звучить дуже актуально. Цікавою є історія написання поеми. Володимир Сосюра писав її тривалий час (починаючи з 1929 р. по 1960 р.). В радянський час , віднесена до "заборонених творів”, поема разом із грунтовним літературознавчим аналізом лише в 1988 р. була опублікована в журналі "Київ”. Процитую тут лише вступ до поеми: Навколо радощів так мало… Який у чорта "днів бадьор”, Коли ми крила поламали У леті марному до зорь. І гнів, і муку неозору Співаю я в ці дні журби, Коли лакеї йдуть угору Й мовчать раби… Німій, одуреній, забитій, Невже не встать тобі від ран? Москві та Жечі Посполитій Колись жбурнув тебе Богдан. А потім хтів тобі Мазепа Від серця щирого добра… Його ж ти зрадила і степом Пішла рабинею Петра. Хіба не жах: своєї зброї Не маєш ти в ці скорбні дні… У тебе так: два-три герої, А решта — велетні дурні. У тебе так: все безголов’я, Що на багно кричить: "Блакить!” Якби я міг, якби зумів я Тебе, Вкраїно, воскресить… Твої шляхи — відчай і камінь, Така прекрасна й, мов на гріх, Ти плодиш землю байстрюками — Багном і гноєм — для других. У голові твоїй — макуха! Хіба ж ти можеш жить сама, Російсько-польська потаскуха, Малоросійськая тюрма. Веди ж, безумна, до загину Мене на розстріли і жуть… Ах, я люблю тебе, Вкраїно, І сам не знаю, що кажу. Я ж син твій, син, що йшов за тебе На смерть і реготи не раз, Той, що прокляв і Бога й небо, Аби тобі був слушний час. Я йшов кривавими житами І знов піду, де гул і мла, Лиш одного я хочу, мати, Щоб ти щасливою була. Сподіваюся , і ви, шановні читачі , підмітили певну "сучасність" поезії В.Сосюри... Василь Ланчак, Самбір-Турка | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
