Головна » 2017 » Листопад » 10 » 1951-й: ОПЕРАЦІЯ БЕЗ НАРКОЗУ
18:49
1951-й: ОПЕРАЦІЯ БЕЗ НАРКОЗУ
123456
Наталя Кляшторна: 1951-й: ОПЕРАЦІЯ 
Сьогодні вже мало хто й пам’ятає, що Червоноград ще 60-т років тому був польським містечком Кристинополем, а гірські Лютовіска – радянським селом Шевченкове. Скальпель тоталітаризму в 1951 р. без жалю пройшовся по землях бойківського Надсяння і Забужжя.

Понад 32 тисячі бойків і 16 тисяч поляків були примусово виселено на догоду економічним інтересам Москви і Варшави. Хоч загалом останнє хірургічне втручання в території двох країн провадилося в кращих традиціях сталінізму, воно й досі викликає низку питань.

Чому Варшава зініціювала такий невигідний, на перший погляд, для себе обмін? Чи мали змогу українці залишитися в УРСР, а поляки у Польщі? Чому бойки потрапили не на Забужжя, а в степи? Чому переселених бойків тримали в колгоспах, наче в резерваціях? Чому радянський уряд переймався долею грецьких біженців, проте належно не подбав про переселенців?

«ВАС ПЕРЕСЕЛИТИ – ЩО ДМУХНУТИ!»

Переселення 1951 р. провадилося радянською адміністрацією вже без будь-яких натяків на добровільність. Про цю категорію не було згадано навіть у самому Договорі про обмін ділянками державних територій між СРСР та Польською Республікою від 15 лютого 1951 р. Власне, як і про долю мешканців ділянок. Якими обмінювалися, наче діти іграшками.

Оскільки підрозділи УПА були на тому відтинку в той час практично ліквідовані, а значна частина населення репресована як «антирадянські» та „класово ворожі” „елементи”, люди не вчиняли значного опору. Упродовж 1944–1946 рр. через станцію Устріки вглиб радянської України провезли десятки тисяч лемків і бойків. Досвід пережитого сусідами з лівобережжя Сяну, вигнаних 1946 р. за участі не лише польського, але й радянського військ, переконував у безперспективності протидії владі.

Отже, масових ексцесів непокори зафіксовано не було. Опір переважної більшості людей було подолано ще до кінця 40-х років. Проте окремі випадки все ж свідчать, що не всі люди покірно змирилися зі своєю долею. Напередодні виселення вогнем зайнялося кілька хат. Двох жінок з Поляни та одного мешканця Лип’я прикордонники розшукували з вівчарками в довколишніх лісах, а схопивши, під конвоєм доправили до залізничної станції в Устріках. Також є свідчення, як уповноважені з переселення підпалювали матраци під людьми старого віку, котрі відмовлялися залишати хати.

Кільканадцять осіб, переважно молодь, робили спроби втекти під час руху потягу. Проте всі вони також були затримані і повернуті на заплановане місце мешкання. Нарешті, навряд чи радянські документи повідомляють усю правду про вбивство міліціонером Івана Гавдана з Михнівця на залізничній станції в Старому Самборі (офіційна версія – нещасний випадок).

ПРИВИД УПА

Щоб спростувати тезу про пов’язаність переселення 1951 р. з діяльністю УПА на Західній Бойківщині, деякі автори вдаються до категоричних тверджень, що ОУН–УПА не користувалася в околицях Устрік Долішніх такою підтримкою, як у сусідніх районах. Аргументів бракує на підтвердження як першої тези (переселення здійснили, щоб знищити базу УПА), так і другої (УПА підтримували менше, ніж сусіди). Видається, що друга теза є не менш хибною, аніж перша. Поза сумнівом, висновки з цього приводу ще зроблять дослідники визвольного руху.

Однак тут варто зважити на один суттєвий фактор. В останні роки 1940-х і на початку 50-х років сотні УПА не мали змоги розгортати активні дії в тій частині західної Бойківщини, котра відходила до Польщі, хоча б тому, що цей терен був прикордонним. Окрім військ міліції, винищувальних загонів та НКВС, в більшості прикордонних сіл розташовувались застави. Умови для підпільної діяльності вглиб терену були попри все сприятливішими.

Як уже зазначалося, причини територіального обміну 1951 р. були суто економічними. Але коли йдеться про радянські плани розселення бойків, то окрім економічного, тут чітко проглядається й політичний аспект. Переселених у примусовому порядку було спрямовано переважно у відстаючі колгоспи півдня України з однією метою – підняти господарства, покращити їх економічні показники.

З іншого боку, розселюючи людей у віддалених одна від одної місцевостях, фактично розсіюючи їх по причорноморських і приазовських степах – від Роздільної на Одещині до Новоазовська під кордоном з Російською РСР – влада таким чином прагнула розірвати громадські та родинні зв’язки, поступово перетворити уродженців Бойківщини, де чинився опір радянській системі та колективізації, у звичайних колгоспників, котрі якщо й згадуватимуть про визвольні змагання, то хіба що так, як степовики про козаччину: «Було – та й пропало...».

НАЦІОНАЛЬНІСТЬ УЖЕ НЕ ПРИЧИНА

Особливістю акції переселення 1951 р. було те, що відселенню підлягали усі мешканці ділянок, котрі підлягали обміну, без огляду на національну приналежність. Іншими словами, якщо 1944–1946 рр. між СРСР і Польщею відбувався обмін населенням, котрий не передбачав обміну територіями, так само обмін ділянками територій 1951 р. не передбачав обміну населенням. Кожна зі сторін самостійно вирішувала питання відселення своїх громадян, переміщення та сплати компенсацій за залишене майно.

Люди не змінювали громадянства, а отже, усі мешканці ділянок, визначених для обміну, мусіли забиратися з рідної землі. Походження не було тоді приводом для того, щоб поляки залишалися в Польщі, а українці – в СРСР. «Тільки мертві залишалися в рідній землі. Але кожен, хто тільки дихав, мусів іти», – розповідав Іван Ясляр, поляк із Чорної, який разом зі своїми земляками був переселений в німецьку колонію Грінталь на Донеччині.

Нагадаємо, що на терені Західної Бойківщини, окрім бойків, мешкало близько сотні осіб польського походження, а також незначна кількість змішаних українсько-польських родин, переважно в околицях Устрік та села Поляна. Нечисельні мешканці Бескидів польського походження та члени змішаних українсько-польських родин лише після 1956 р. змогли повернутися до Польщі. Але тільки після того, як їхнє польське походження чи приналежність до римо-католицької церкви було документально підтверджено.

Терен Західної Бойківщини називають історичною українською територією. Терен, який увійшов 1951 р. до складу України, навіть українські автори називають польською етнічною територією. Станом на літо 1951 р. звідти дійсно виїхали поляки, римо-католики. Донині, на жаль, не привернув до себе уваги той факт, що до 1944 р. Сокальщина і зокрема Забужжя було тереном із виразною більшістю населення, котре голосилося до руської, пізніше – до української тотожності.

Щоб переконатися в цьому, достатньо переглянути результати перепису населення в Польщі 1921 р. чи статистику від Володимира Кубійовича станом на 1939 р. Однак попередні примусові виселення, відомі як обмін населенням 1944–1946 рр., а відтак 1947 р. акція «Вісла», змели українців з рідної землі. Саме тому в 1951 р. цей терен залишали вже поляки. Після «обміну ділянками територій» 480 кв. км. Забужжя стало єдиним анклавом, куди виселені у 1944–1946 роках в УРСР українці могли повернутися додому, не змінюючи громадянства. Чергова унікальність кривд, витворена тоталітарним скальпелем!

КРАЯЛИ ДВОЄ – ПРИДУМАВ ОДИН

Усю провину за лихоліття 1951 р. українці і поляки традиційно покладають на Й. Сталіна, уважаючи його ініціатором ледь не усіх лиходійств. Обмін ділянками державних територій, за якого люди були брутально вигнані зі своєї землі, таки дійсно міг бути здійснений лише за тоталітарного режиму. Але чи насправді радянська сторона цього разу була ініціатором? Усі відомі, оприлюднені на сьогодні документи якраз свідчать про те, що з пропозицією про обмін звернулася саме Варшава.

Визнання факту, що саме польський уряд був ініціатором акції, не виправдовує жодним чином радянську сторону. Сталінський режим не лише «дав добро» на позбавлення бойків батьківщини – він в нелюдський спосіб, у вагонах для худоби, провів транспортування людей, розсіяв бойків, не забезпечив вчасно житлом, не заплатив справедливої компенсації за залишене майно, проте здер непомірно високу плату за неякісне житло на півдні.

Виселені з Забужжя не зазнали й половини цих жахіть. Але все ж пам’ятаймо про інше. Якби Варшава не звернулася до Москви з пропозицією про обмін ділянками територій, бойки залишилися б жити над Сяном, а поляки – над Бугом. З іншого боку, важко віриться в те, щоб повоєнна Польща, яка 4 роки тому провела акцію «Вісла», пропонуючи обмін територіями, бажала б, щоб на її порубіжжі компактно мешкали понад 32 тисячі бойків, людей з чітко сформованими проукраїнськими поглядами. Отже, ініціативи польського уряду можна сприймати як готовність до виселення своїх громадян, етнічних поляків, котрі вважали Забужжя своєю рідною землею. Та все ж у своєму злочині поляки не пішли так далеко, як совіти. Вони не обмежували переміщення виселених осіб, не зобов’язували працювати виключно в пегеерах в горах. Переселенська доля забужан у Бескидах була гіркою – та все ж не такою, як бойківська у степах...

Поза сумнівом, під час обміну ділянками державних територій влада СРСР і ПР виходили насамперед із економічних інтересів, а не з інтересів своїх громадян. Польща володіла достатніми запасами камяного вугілля, тому й поступалася родовищем. Натомість ПР гостро потребувала нафти і газу. Щоб оживити промисловий потенціал південно-східної Польщі, також відчувалася потреба в спорудженні греблі та ГЕС на Сяну.

ПЛИНУТЬ ВОДИ СОЛИНИ

Підписання угоди про обмін ділянками державних територій між СРСР і ПР від 15 лютого 1951 р. і передача Польській Республіці 480 кв. км. Західної Бойківщини дозволило польській владі втілити в життя найамбітніший свій намір – збудувати на Сяну одну з найпотужніших в Європі гідроелектростанцій. Однак в офіційних документах Варшава не обмовилася про це ані словом. Нагадаємо, що ще в 1946 р. під час переговорів щодо перегляду лінії кордону польська сторона пропонувала посунути кордон східніше від ріки Сян на захід від села Чорна, де розташовані нафтові копальні, тобто прагнула перейняти ту ж саму ділянку Західної Бойківщини, яка увійшла до її складу 1951 р. Але тоді відверто говорилося про можливість спорудження греблі на Сяну.

Та вже в 1950-му і 1951-му про Сян і греблю ніхто не згадував. Чи не тому, що майно, що його залишала Польща Союзу, було оцінене в меншу суму, аніж майно, що його залишав Союз у Бескидах? Можливо, польські урядовці скромно промовчали, щоб вкотре не нагадувати Москві про вартість майна і важливість терену, який прагнули перейняти?

Перший проект будівництва греблі на Сяну розробив професор Львівської Політехніки Кароль Помяновський ще 1920 р. Ще тоді було визнано, що кращого місця, аніж Солина, для цього не знайти. Невдовзі почалося будівництво греблі в Мичківцях. До геологічних дослідів в районі Солини польські геологи приступили аж через 17 років потому. Концепція будівництва водного збірника в Солині була готова вже у 1938 р.

Але війна завадила планам. Як відомо, по завершенні війни кордон між СРСР і Польською Республікою пролягав саме за лінією Керзона, тобто по течії горішнього Сяну. А це унеможливлювало розташування будь-яких об’єктів у районі Солини. Щоб будувати греблю і ГЕС, слід було посунути кордон далі на схід, щоб його лінія пролягла далі від Сяну. І поляки не полишали надії втілити свої наміри. Вони зверталися з пропозицією про зміну лінії кордону кілька разів, і таки досягнули свого, перейнявши терен у листопаді 1951 р. Опрацювання концепції енергетичного використання водних ресурсів Сяну розпочалося відразу після передачі ділянки території в межі Польщі – 1952 року. До очевидних переваг після війни додалася ще й малолюдність терену, бо ж після виселення українців в УРСР та на північно-західні землі Польщі на 1 млн м поверхні, що призначалася під затоплення, припадало менше 1 двору!

Отже, виступаючи з пропозиціями про обмін територій уряд ПР зважився на рішучий крок. Він свідчить також і про те, що в полі зору тодішніх урядовців перебували не лише „возз’єднані” понімецькі землі на півночі і заході – але також і східні околиці країни. Cаме спорудження Солинської греблі і ГЕС було найбільшою інвестицією повоєнної Польщі, найамбітнішою її будовою 50-60-х рр. Уведення в дію ГЕС мало оживити економіку і сприяти заселенню Бескидів, малолюдних, а подекуди й зовсім безлюдних після примусових виселень бойків 1946 і 1947 рр.

Уже давно визнано, що проект заселення Бескидів зазнав фіаско. Однак околиці Солини процвітають. Водосховище продукує кіловати енергії, забезпечує питною водою найближчі містечка, стало найбільшим туристичним об’єктом у Бескидах, об’єктом мареннь і захоплень мандрівників. Але без обміну територіями у 1951 р. тут би просто протікав Сян і цього всього не було.

ПРО БІДНИХ РОДИЧІВ

Бойки схильні прибіднятися. Це риса їхньої ментальності, що підтвердить кожен етнолог чи етнопсихолог. Бойкам кажуть, що вони бідні – бойки підтакують, що вони бідні. Здається, що коли не називатимуть себе бідними, то вже й бойками не будуть. А відтак напрошується висновок, що з того «бідного бойківського краю» і взяти не було чого... Саме цей стереотип заважає побачити події 1951 р. без упереджень.

Так, Західна Бойківщина не мала чорноземів, покладів кам’яного вугілля. Але були ліси, нафта, газ, мінеральні води. Досить переглянути перелік майна, залишеного на обмінюваній території, щоб переконатися в цьому. І хоч бойківські хижі значно поступалися кам’яницям у Кристинополі чи Сокалі, та окрім них залишалися нафтопромисли, лісопильні, адміністративні і господарські споруди...

У потерпілих від операції 1951 р. очевидна різниця в усвідомленні кривди. Якщо бойки переважно вважають винними два режими – радянський і польський, то поляки схильні всю провину покладати на радянський сталінський режим. Жертвами вони вважають не лише себе, але й свою державу. Бо на їхню думку, втратили не тільки вони – збитків зазнала вся Польща, яку Сталін просто пограбував. Тому, хто виріс на чорноземах і жив у кам’яниці, дійсно було важко жити у бойківській хижі, на пісній червениці в горах. Коли читаєш про «вичерпані родовища нафти», «вирубані ліси», «вражені грибком будинки», «курні хати», це справляє не менше враження, ніж спогади бойків про життя на спекотному півдні.

Однак для того, щоб робити висновки про здобутки і втрати на державному рівні, варто проаналізувати ще й конкретні факти і цифри. Мирослав Іваник, член НТШ та член ради директорів Українсько-канадського дослідно-документаційного центру в Торонто, порівняв збільшення видобутку нафти у Польщі та видобутку вугілля в радянській Україні в перші роки після обміну територіями. За його оцінками, «територіальний бартер» в економічному відношенні приніс Польщі в 50-х роках більший зиск, аніж Союзу РСР. Адже якщо видобуток вугілля в УРСР з 1952 р. зріс лише на 1%, то видобуток нафти у ПР збільшився аж на 14%. Отже, говорити, що Польща не отримала нічого, крім вирівняння прикордонного клину, було б несправедливо.

У 1956 р. в Польщі була створена комісія, котра вивчала ситуацію, пов’язану з переселенням 1951 р. Також з 1956 р. у Бескиди почали прибувати українці, виселені в рамках операції «Вісла» (кілька десятків родин оселилися в околицях Устрік), а також з півдня УРСР прибували етнічні поляки та змішані українсько-польські родини, виселені 1951 р. Доля населення цих околиць суттєво змінилася на краще з 1958 р., відколи почала діяти спеціальна урядова програма, спрямована на підтримку мешканців Бескидів. Водночас переселені на південь УРСР бойки мали обмеження на переміщення навіть на початку 60-х.

ЖИТЛО ВІРТУАЛЬНЕ

Найгострішою проблемою, з якою зустрілися бойки на півдні, була відсутність житла. Плани з його будівництва виконувалися вкрай незадовільно. Та чи сама програма з розселення та забезпечення житлом бойків на півдні 1951 р. була можливою для виконання? Однозначно ні, про що свідчить хронологія прийняття рішень. Договір між ПР та СРСР було підписано 15 лютого. Засідання, на якому стояло питання підготовки і проведення здачі району Польщі, згідно з цим Договором, в Нижніх Устріках відбулося лише на початку березня.

На ньому зібрався увесь районний партійно-господарський актив, представники ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, РНК, облвиконкому. Республіканське керівництво порушило питання про приїзд переселенців перед областями південної України лише наприкінці березня. Постанова Ради Міністрів УРСР про будівництво житла для переселенців була видана лише 14 квітня, а відповідна постанова ЦК КП(б)У – ще через десять днів потому. Обласні ради плани з розселення переселенці та графіки будівництва для них житла затверджували лише у травні.

З цього приводу заступник голови облради Одеської облради Н. Гурєєв зокрема писав: «Всі села і колгоспи, вибрані переселенців, є колгоспами ослабленими, не мають достатньої кількості робочої сили і транспортних засобів навіть для обслуговування власного господарства. Все будівництво будинків має бути переважно виконане силами самих переселенців». Відтак на будівництво житла на місцях вселення з частини території Дрогобицької області, яка відходила до Польщі, створювалися будівельні бригади з бойківської молоді. Ешелон з першими будівельниками вирушив з Устрік 13 червня. А саме в цей час на колгоспних зборах предстаники влади запевняли, що хати уже збудовані – лише приїдьте за ключами.

Будинки для переселенців, відповідно до графіків, мали бути збудовані до 1 вересня 1951 р., тобто через 2,5 місяці після приїзду будівельних бригад. Постанови передбачали, що „переселення населення мало відбуватися після забезпечення будівництва місцевими будівельними матеріалами, завезення лісу та зрубів хат в місця вселення переселенців”... В умовах гострого дефіциту будівельних матеріалів, тяглової сили і робочих рук жоден навіть найталановитіший керівник не міг домогтися спорудження за один сезон збудувати такої кількість житла – хай навіть найелементарнішого, якими по суті й були хатки для переселенців.

Якщо врахувати, що більшість хат будувалися із будівельних матеріалів, виготовлених власноруч – т. зв. саману, себто суміші болота і соломи, вкладених у спеціальні форми, де матеріал мав висохнути; а також накривалися черепицею, котру випалювали, а не привозили готову, – то нереальність накреслених планів стає ще очевиднішою.

Інструкції з Києва приходили зі значним запізненням. Місцеві адміністрації повідомляли, що не взмозі прийняти і розселити таку значну кількість людей. Але центр, здавалося, особливо не переймався… Навряд чи поставлені завдання могли бути виконані ще й з тієї причини, що кошти на будівництво та господарське облаштування переселенців у окремих районах надійшли лише в 1952 р. Також слід врахувати, що будівельні матеріали, призначені для будівництва житла переселенцям, в повоєнний час були дефіцитним товаром, відтак певна їхня частина була привласнена, розкрадена або перепродана місцевими чиновниками. Найбільший рівень таких зловживань було зафіксовано прокуратурами Одеської та Сталінської (Донецької) областей. Те ж, що потрапляло до колгоспів, як свідчать архівні матеріали, спрямовувалося нерідко на будівництво і ремонт свинарників, корівників, адмінспоруд. Звіти показують: контроль за тим, щоб кошти, виділені на облаштування переселенців, витрачалися за призначенням, був фактично відсутній.

Попри те, що будівництво провадилося навіть в зимовий час, повністю забезпечити житлом переселенців не вдалося навіть до кінця 1952 р. Поспіх, з яким проводилося будівництво, позначався на якості житла. Вологі стіни з невисушеної глини впливали на здоров’я бойків, проте не впливали на ціну, яку треба було заплатити за будівлю...

В ОБІЙМАХ ДЕРЖАВНОЇ ТУРБОТИ

Взаєморозрахунки із державою були проведені за розцінками, які визначала сама ж держава. Через явно занижену оцінку залишеного майна та завищення вартості наданого за місцем нового поселення взаєморозрахунки між владою і переселенцями важко назвати чесними. На півдні люди отримали нерухомість меншу за площею, гіршої якості, зі значним запізненням, але за завищеними розцінками. Так, якщо на заході дерев’яну хату з господарчими спорудами оцінювали в середньому в дві тисячі крб., то на півдні за новозбудовану глинобитну хату з утричі меншою площею та без господарчих споруд треба було сплатити п’ять тисяч крб. Порядок оформлення документів на отримання довгострокових позик з сільгоспбанку був складним і незручним для селян. Отже, і тут держава не залишилася без зиску.

Останній ешелон з переселенцями від’їхав із Устрік 16 жовтня. Грошові розрахунки з переселенцями за майно, залишене на території, котра відійшла до Польщі, влада зобов’язувалась провести до кінця 1951 року. В п’ятиденний термін після прибуття правління колгоспів мало прийняти від переселенців акти-описи на залишене в Дрогобицькій області майно, щоб здати їх в райфінвідділ для здійснення з людьми розрахунків. Проте, як свідчать документи, ці гроші виплачувалися людям зі значними затримками, а окремі родини не побачили їх взагалі. Розрахунок за трудодні, зароблені на батьківщині, в окремих господарствах Сталінської області здійснювався не зерном, а фактично відходами.

Київ ще у 1952 році отримував доповідні від областей, що «завдання з будівництва будинків для переселенців не виконані», «розрахунки за відпрацьовані трудодоні в Дрогобицькій області не проведені», «компенсація за залишене майно не виплачена»... Держава, не виконавши вчасно своїх зобов’язань, з іншого боку не давала переселенцям змоги самостійно вирішити свої проблеми. Спеціальними розпорядженнями люди були позбавлені права змінювати місце мешканння і працевлаштовуватися на підприємствах, організаціях і навіть інших колгоспах, окрім тих, котрі були зазначені в переселенському квитку.

Коли в 1953 р. розгорнулися будівельні роботи зі спорудження каскаду ГЕС, влада скликала робітників з сусідніх союзних республік. Проте переселенців, які жили поруч в селах Херсонської області, до роботи залучати заборонялося – вони мали залишатися в колгоспах, де умови праці були найгіршими, а оплата найнижчою..

Як бачимо, сталінський режим уважав переселенців 1951 р. людьми, котрі мають жити і працювати тільки там, де вирішила влада. Обмеження такого рівня, як відомо, були лише для засуджених спецпоселенців. Відтак сама держава, котра проголошувала загальну рівність на рівні можливості для всіх своїх громадян, насправді ділила місцеві громади на своїх та чужих – на місцевих та переселенців. (Відгомоном цього поділу можна вважати випадки під час розпаювання землі на початку 90-х років, коли в окремих колгоспах півдня України на загальних колгоспних зборах лунали промови: «Переселеним з Польщі нашої землі не дамо – нехай їдуть до Польщі!»).

Як і виселені в 1944–1946 рр. українці з Польщі, примусово виселені 1951 р. бойки в перші роки після переселення залишалися не лише найбільш соціально незахищеною, але й психологічно найуразливішою частиною суспільства східного та південного регіонів радянської України. Процес їхньої адаптації до нових умов та інтеграції в життя місцевих громад затягнеться на кілька десятиліть…

ПРИТУЛОК БІЖЕНЦЯМ – ОБІЦЯНКИ ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМ

Із Забужжя – терену, який підлягав обміну з Союзом РСР, – усього було виселено близько 16 тисяч осіб. Зигмунт Красовський, віце-староста бещадського повіту, пише, що з них на західні землі відразу поїхало майже 7,5 тисяч, усього 1917 родин. В Бескиди після тижневої залізничної подорожі приїхало менше 4 тисяч осіб (1097 родин). Попри те, що виселених бойків було понад 32 тисячі, а із Забужжя приїхало лише 4 тисячі, польські автори пишуть про брак житла для переселенців у горах. Причину називають таку: Польща на отриманій ділянці погодилася дати притулок ще й політичним біженцям із Греції.

За словами Красовського, зобов’язання розташувати греків радянська сторона накинула польській ще під час переговорів про обмін ділянками територій. Хоч ця домовленість не була зафіксована в документах (принаймні, в оприлюднених донині), такий розвиток подій можна вважати цілком можливим. Оскільки вартість майна, залишеного на радянському терені, була вищою, аніж вартість майна на терені, який передавали поляки, а радянська сторона в кінцевому рахунку не вимагала від ПР доплати, то ймовірно, що Москва домовлялася з Варшавою про певні додаткові зобов’язання. Як відомо, остаточний протокол про омін ділянками територій було підписано 5 листопада 1951 року. А вже наступного року в колишні бойківські садиби в селах Коростенко, Лісковате і Стебник прибули греки.

Чи під час переговорів про обмін територіями, чи в інший час, але розташування греків у Польщі навряд чи відбулося без втручання радянського керівництва. Родини грецьких комуністів були забезпечені житлом (вселилися у колишні бойківські хати), роботою (працювали на підприємствах Устрік Долішніх), а в залишених бойками церквах навіть влаштували театри.

Піклуючись про біженців з-за кордону, радянський уряд однак не виявив подібної турботи про своїх громадян – навіть про тих, котрі покидали своє місце мешкання з його ж, цього уряду, волі. Тож бойків – майже 6 тисяч родин – було кинуто з гір посеред стекотного літа в необжитий степ, де вони спали просто неба, будували курені, потім тулилися по чужих кутках, напівзруйнованих і недобудованих будівлях – і це в той час, коли в Забужжі в перші роки після переселення поляків пусткою стояло більшість залишених садиб! Але влада спрямовувала людей виключно туди, де не вистачало робочих рук.

СПОКУСА ВЛАДИ

... Як би не пройшла 1951 року нова лінія кордону, вона все одно пролягла би не лише по землі, але й по долях людей, котрі на ній жили. Тоді вибір впав на бойків і забужан. А могло би бути й інакше. Зрештою, долю бойків над Сяном 60 років тому могли би розділити також мешканці й інших районів Бойківщини... Відповідно й кількість виселених громадян Польщі могла би бути більшою... Не треба забувати й про подальші територіальні ініціативи, що їх не вдалося реалізувати двом сторонам.

Історики та географи знаходять нові документи, публікуються нові свідчення, оприлюднюються нові джерела. Поза сумнівом, що через десять чи двадцять років ми знатимемо про цю сторінку історії значно більше. Пам’ять про лихоліття мала би стати пересторогою на майбутнє. Тоталітаризм відійшов у минуле, але скальпель, як і решта радикального інструментарію, не втрачає своєї притягальної сили. Частину людей переселити, частину території від’єднати, обгородити колючим дротом – такі заяви лунають в Україні донині.

Наталя Кляшторна, м. Київ



Переглядів: 165 | Додав: Oksana | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: