Професійний 98-річний електрозварник вже 55 років керує українською наукою, ведучи її до загибелі. Новий етап наукової і технологічної революції наша країна фактично проспала, а комфортні умови для проведення досліджень створилися лише за її межами".

2

Про це пише у своєму блозі на "Українській правді" Олександр Демченко, доктор біологічних наук, керівник лабораторії нанобіотехнологій Інституту біохімії ім. Палладіна НАНУ.

Олександр Демченко: "Протягом усіх років незалежності відбувалася імміграція наукової молоді, залишаючи країну науковим пенсіонерам. Це катастрофа не лише для науки, а і для держави в цілому.

Серед причин – і бездіяльність, і вбивчі вольові рішення керівництва НАН України.

"Щось змінити в українській науці можна, лише довівши ситуацію до абсурду", –так один академік пояснив мені яскравий факт безальтернативного і майже одноголосного переобрання позаминулого року на новий термін президента НАНУ Бориса Патона, якому на сьогодні вже виповнилось 98 років.

За всієї моєї поваги до нього, слід визнати, що Борис Євгенович, очолюючи Академію впродовж 55 років, так і не спромігся вивчити англійську мову, міжнародну мову науки.

Та й галузь його досліджень – електрозварювання – є радше не наукою, а технологією, що використовувалась уже більше ніж 100 років тому і є доволі примітивною з погляду науки 21 століття.

Але зовсім не це я вважаю абсурдом – а той факт, що на всіх виборах президента спочатку АН УРСР, а потім НАНУ, ця перемога йому давалася за відсутності жодної альтернативи.

Ніхто й ніколи не конкурував з ним за цю посаду.

Ніхто й ніколи не виступав з якоюсь програмою розвитку Академії і української науки в цілому.

Як заворожені, захоплено і безальтернативно обирали Патона цілі покоління академіків, вдячних йому за своє академічне звання, підтримку і покровительство. Хто б це всмілився підніматися на його рівень і складати йому конкуренцію?..

Якби вас стільки років підряд так захоплено обирали, плескаючи в долоні і співаючи панегірики, то хіба б ви не звикли до думки: "Українська наука – це я, і лише завдяки мені вона ще існує"?

Треба віддати належне Борису Патону. І вчені, і українське суспільство загалом мусять бути вдячними за його активну роль в розбудові нашої науки у 60-70 роках минулого століття.

То був час стрімкого зростання наукових закладів, багато активної молоді змогли зв'язати з наукою своє майбутнє. Будучи частиною компартійної номенклатури, він знав, як з нею розмовляти, і вдало демонстрував явну, а часом і значно роздуту економічну ефективність від впровадження наукових розробок. Адже в умовах планово-бюрократичної системи ніхто не міг цю ефективність визначити, оцінити і перевірити, тому перебільшень, а то й фальсифікацій було достатньо.

СРСР була мілітаризованою державою, і величезні кошти йшли на воєнну тематику. Вихоплювати й "освоювати" ці кошти було пристрастю Бориса Патона.

Тому й гіпертрофовано розвивався невластивий Академії Наук технічний напрямок, що обслуговував всю СРСР.

Решта напрямів, зокрема тих, що визначають науковий і суспільний прогрес – сучасна біологія, гуманітарні науки – перебували тоді у відвертому занепаді, і понині залишаються там же.

Домінування технічних дисциплін було явним результатом другорядності АН УРСР в порівнянні з "великою Академією" – АН СРСР. Ця другорядність виявлялась в усьому: у доступі до зарубіжної наукової і технічної інформації, у можливості одержання потрібного обладнання, у міжнародних контактах учених.

З набуттям незалежності України драматичні зміни відбулися в усіх сферах нашого життя.

Але не в організації науки.

Одержуючи державні кошти, прописані в бюджеті окремим рядком, НАНУ зберігав законні підстави безконтрольно їх витрачати, не звітуючи не лише перед платниками податків, а й перед спільнотою вчених.

Проте дедалі ставало очевиднішим, що багато "видатних" наукових досягнень вже виглядали кумедно за відкритого наукового простору. За часів СРСР багато наукових розробок могли бути впроваджені у практику лише з огляду на низький технологічний рівень нашої промисловості.

Але ж ситуація змінилася радикально!

Промислове виробництво стало приватним, і його конкуренція на світовому ринку вимагала залучення передових і вже відпрацьованих західних технологій – а не вливання коштів в ризиковані розробки вітчизняних учених.

Це й стало початком затяжної кризи.

Залишається незбагненною загадкою, як же вдавалося Борису Патону утримувати важелі управління в науковій спільноті.

Як і чому міф комуністичної пропаганди про видатного і неперевершеного організатора науки продовжував діяти?

Якщо протягом багатьох років, аж до розпаду СРСР, Патон, будучи членом ЦК КПРС, був частиною влади – то тут він переорієнтувався, ставши найбільш лояльним до тих, хто був при владі, а їм було далеко до проблем науки.

На щастя, підкуп окремих можновладців не набув масового характеру і обмежився обранням в академіки Володимира Литвина (з літератури) і в член-кореспонденти Миколи Азарова (з геологічних наук).

Були пропозиції обрати до НАНУ і Віктора Януковича – проте до такої зневаги до професії науковця наша Академія не встигла дійти.

За умов повної безконтрольності з боку будь-кого зростав і міцнів бюрократичний апарат науки, що був для Бориса Патона міцною опорою.

Утримання на робочих місцях творчо відсталих і реально непрацюючих науковців дозволяло легковажно і безкарно позбавлятися від найбільш активної і вимогливої творчої молоді. Не даючи їм простору для росту, їх фактично виштовхували на роботу за кордон. Для цього були придумані красиві слова про "наукові традиції", "спадкоємність", "розумний консерватизм" тощо.

Замість скорочення неефективних прикладних розробок, які не знаходили попиту, до НАНУ приєднувались різні галузеві інститути, що лягали тягарем на бюджет країни.

...Звісно, зварювання, склеювання чи інші способи обробки матеріалів можна назвати наукою лише в тій мірі, в якій вони розширюють пізнання всесвіту. Проте в НАНУ насаджувалися інші критерії.

"Наукою" в НАНУ вважається будь-яка розробка, що не годиться для практики і за яку має заплатити держава. І саме такий підхід використовують вчені-невдахи, чиї розробки не знаходять впровадження ані на світовому, ані на вітчизняному ринку.

***

Однак, повернімося до електрозварювання. Технологія є однією з найдавніших, де використовується електричний струм. Перший патент на неї був одержаний ще у 1887 році, а вже 100 років тому (Патон ще не народився) її використовували при побудові металевих корпусів кораблів та резервуарів для води і пального.

В науці є таке поняття, як час життя наукових ідей. Його можна навіть обчислити за тим, як з часом спадає цитування у фахових журналах.

У передових областях знань – зокрема, це сучасна біологія, де я працюю – це лише 4-5 років. Термін менший ніж одна каденція президента НАНУ. На наших очах за час життя одного покоління разюче змінилися телебачення, телефонія, інформаційні технології.

З огляду на це, Борис Патон – це не людина з минулого, вона з позаминулого.

Звичайно, і в електрозварюванні весь час виникають нові виробничі задачі. Створюються нові матеріали, що поводять себе по-різному в електричній дузі, і це вимагає і нових технологічних рішень і спонукає дослідження.

І якщо розвиток науки стимулюється внутрішньою логікою самої науки в колективному прагненні вчених до пізнання невідомого – то розвиток технологійвідбувається з прицілом на кінцевий продукт. Цей продукт мусить мати конкретного замовника, а не створюватися в нікуди.

Зважте, сьогодні в Україні найбільш активно розвиваються інформаційні технології – тобто саме ті, до яких Борис Патон не зміг дотягнутися своїми керівничими обіймами.

Персоніфікована влада в науці, та ще й у руках мало пов'язаної з сучасною наукою людини – це страшно.

Страшною є прірва, що відділяє справжній науковий успіх від премій і нагород, одержаних Борисом Патоном і його оточенням.

Якщо ж визнати, що видатний електрозварник зовсім не учений, а може й невисокого рівня технолог, то що тоді робити з численними працями заангажованих наукознавців?

Адже в нашій країні наукознавство поступово перетворилось на "патонознавство". Як наслідок – деградація науково-популярної і науково-освітньої літератури, зорієнтованої на вихваляння "видатного вченого" .

Непросто з цим розібратися... А раптом доведеться кудись подіти пам'ятник на вулиці Хмельницького – поряд з конференц-залом НАНУ, взірець совкової монументальної пропаганди?

Життя в іншій реальності цілком зрозуміле для 98-річної людини. Проте та реальність, що була створена Борисом Патоном, впливає негативно на кожного українського вченого.

Адже не творча ефективність, а місце сидіння тут визначають статус, зарплату, доступність до засобів проведення досліджень. Така "совкова" система організації науки була частиною державного устрою СРСР з її плановою економікою і відсутністю конкуренції, вона була цілком сумісною з тогочасною ідеологією, руйнівною щодо вільного розвитку творчої особи. От вона збереглася і понині.

Зберігати хоч якусь дієздатність вона могла лише за умови невпинного збільшення фінансування і кількісного росту чисельності науковців. Адже реагувати на нові відкриття, на нові запити суспільства вона могла лише створенням нових наукових колективів.

А що зі старими колективами?..

Вони продовжували існувати, бо в НАНУ не існувало – і досі не існує – дієвих механізмів їх перепрофілювання чи закриття. За цієї системи можна ігнорувати об'єктивні критерії ефективності вченого, наукового колективу, НАНУ в цілому, і приймати одноосібні вольові рішення.

Привид комунізму бродить президією НАНУ, його уособлює Борис Патон.

***

Ви ніколи не зрозумієте, як відбувається управління НАНУ, як розподіляються її фінанси.

За статутом, громадська організація не включає науковців, що працюють в системі НАНУ. Перед ними нічого звітувати.

Існують персональні члени (академіки) та напів-члени (члени-кореспонденти), яких загал науковців не обирав.

З покоління у покоління вони обирають нових членів у своїй замкненій спільноті на вакансії, створені за рахунок вибулих осіб. Але й перед ними президент НАНУ не має потреби звітувати про майно, фінанси і кадри. Академік і навіть член президії НАНУ не має доступу до цієї інформації.

У системі Патона академіки лише виконують роль статистів, ухвалюючи на загальних зборах зведений науковий звіт, та й час від часу обирають собі подібних.

Все інше відбувається за закритими дверима. І це не найкращий спосіб управління наукою.

В усьому цивілізованому світі, де існують академії наук і подібні організації, вони не є органами державного управління нерухомим майном, фінансами і кадрами. Це – визнані авторитетні елітарні клуби ветеранів науки, здатних прогнозувати її розвиток в державі, формувати науково обґрунтовані пропозиції для розв'язання державних проблем.

...Хотілося б бачити такою і нашу Академію.

Проте і її кадровий склад має бути іншим.

Перегляньте список з найбільш відомих у світі вчених України, що може бути складний за об'єктивними науковометричними даними. Не так багато знайдете тут членів НАНУ, хоча дехто з них і не обминає можливості приписатися автором до робіт своїх підлеглих – і таким чином підняти свій рейтинг.

Скажемо прямо: авторитет академіка в нашій науковій спільноті вже досить низький, і з кожними виборами падає ще нижче.

А звідси й відповідь суспільства, держави, її законодавчих і виконавчих органів – драматичне скорочення фінансування науки, що ставить під загрозу саме її існування.

Умови виживання не сприяють науковій творчості. В цих умовах аморальними і несправедливими виглядають рішення керівництва НАНУ.

Ніяк не зменшилось тут марнування державних коштів, не почали переглядатися планові теми сумнівної якості, куди йшли ці кошти. Замість цього – скорочення робочого часу, а разом з ним і зарплат для усіх. Як для нездар, так і для найбільш творчо активних учених.

Для одних це просто більше вільного часу, а для інших – крах сподівань на одержання результатів світового рівня.

Тому й катастрофічних масштабів набув відтік кадрів.

У наукових установах залишаються ті, кому нікуди податися, – переважно науковці пенсійного віку. Їм важко інтегруватися в сучасний науковий і технологічний прогрес, і вони діють у найпростіший спосіб – виходять на вуличні протести з єдиною вимогою: збільшити фінансування.

Так учені стають жебраками. І вже в цій непривабливій ролі їх сприймають пересічні громадяни.

***

Відносна самодостатність науки СРСР відійшла в далеке минуле, і необхідною умовою виживання української науки є її інтеграція в світовий науковий простір.

При цьому треба чітко зрозуміти, що євроінтеграція української науки – це загибель НАНУ як управлінської структури.

Маємо приклад країн Східної Європи і Балтії. Отримавши у спадок стару систему організації науки СРСР, вони пройшли болісний період реформування. Результатом став відсів непродуктивних вчених, проте відбулося радикальне поліпшення фінансування і умов роботи ефективних і успішних науковців. З'явилися вакансії для творчої молоді.

Адже в країнах Європи навіть Нобелівські лауреати виходять на пенсію по досягненні пенсійного віку.

Наукові організації в країнах-сусідах України відмовилися від прямого фінансування наукових установ – і перейшли на систему фінансування конкурсних наукових проектів.

Вчений може працювати в академічній структурі, в установі, що фінансується державою, в університеті, в приватному секторі або навіть бути вченим-одинаком і конкурувати на рівних за конкурсне фінансування з державних фондів.

З нашої ж системи, з її відомчим розподілом коштів на науку, – гроші, витрачені на пряме фінансування НАНУ, повернутими державі в принципі бути не можуть. Бо на жодному з етапів їх розподілу не існує мотивації у відповідних осіб (та і механізмів) для їх повернення.

Досить невдалим виявився закон "Про наукову і науково-технічну діяльність", що вступив у силу на початку минулого року. Він у значній мірі консервує наявний стан речей і відверто принижує роль громадських організацій учених, наукових товариств.

Позитивним тут були ініціативи зі створення Національної ради з питань розвитку науки і технологій та Національного фонду досліджень – але ж вони не запрацювали і досі!

Підвищення соціального статусу науковця й стимулювання молодих учених носять лише декоративний характер, а запровадження нових форм дослідницької інфраструктури та грантового фінансування на рівні потрібному для інтегрування нашої науки у європейський простір ще чекають учені.

А наукова спільнота невпинно деградує...

***

Йде війна, число її жертв наближається до числа науковців НАНУ. І тут чому б не згадати історію?

Саме війна, а далі гонка озброєнь були потужними стимулами в створенні нових технологій. Під час Світової війни була створена атомна бомба і винайдена радіолокація, виникли ракетна техніка і нові засоби зв'язку. У сучасній війні переможуть не солдати, що стріляють з окопів – а робототехніка і телекомунікації.

Над створенням нових засобів ведення війни і захисту працюють і вчені НАНУ. Але які мізерні кошти для цього виділяються! Минулого року по програмі НАНУ виконувалося лише 26 конкурсних проектів – у порівнянні з кількома тисячами планових тем.

Нехай тепер буде усім зрозуміло, чому українським вченим, співробітникам НАНУ, залишається працювати лише безплатно вечорами і ночами, наздоганяючи швидкоплинний науковий прогрес і відповідаючи на гарячу потребу на нові технології для оборони держави – бо немає величезних додаткових державних коштів, які б ділилися між допущеними у кабінет Патона.

А спрямувати планову тематику на вирішення нагальних потреб держави в совковій системі неможливо.

Треба боротися за українську науку. У нас найкращі землі і багаті надра, чудовий транзитний потенціал між Європою і Азією, роботящі люди. Але в сучасному світі не це робить країну багатою.

Власні наукоємні технології, багатогранний розвиток людини і науково обґрунтовані державні рішення – це шлях України до кола найбільш багатих і розвинених країн світу.

Олександр Демченко, доктор біологічних наук, керівник лабораторії нанобіотехнологій Інституту біохімії ім. Палладіна НАНУ, спеціально для УП.Життя