Це прізвище впало в око автору цих рядків ще в другій половині семидесятих років         минулого століття. Тоді працював у редакції. Як сільський мешканець вирощував кролі. Доводилось здавати шкірки. Від райзаготконтори їх приймав чоловік старшого вікусв.п. Кузьмяк.  У ларку, що стояв на нинішній приміській автостанції, де тепер торгують періодикою. Потім його місце праці було перенесено біля Синагоги на початку вулиці Купилевій, тодішній Жиліна.

 Він також  брав участь у шаховій вікторині, що проводилась редакцією.  Мені із Романом Залокоцьким доводилось вести цей відділ.

 При зустрічі  діалог я починав: 1.е2-е4 е7-е5 2.Кf3 e6 3.d4 cd 4.К:d4  Kf6 5.Kc3…

Так всліпу ми могли довести сіцілійський захист до десятого ходу.  Потім погоджувались на ничію.Обмінювались потиском рук.Такий деб”ют гарантував належну оцінку шкірсировини.

 Пам”ятаю,що працюючи на цій за нинішніми мірками рядовій роботі, Кузьмяк мав у власності Жигулі. Як інвалід ВВВ придбав її позачергово. А кошти заощадив на пушнині. До слова скажу, що нині любителі кролівництва змушені віддавати шкірсировину майже задарма.Окремі не проти здати їх сусідам полякам , де працю належно оцінять, а не насміхатимуться як нині. Пан Сорока все знає.Та це так до слова.

 Тепер довідався, що любителем шахів  був рідний брат діда Ярослава Степановича Кузьмяка.

 Вдруге прізвище  роду Кузьмяків мене зацікавило,  як нащадок відродив футбольну славу міста над Дністром.

Свого часу я також сьорбнув футбольного хліба  у Турці і знаю що це таке, вивівши горян на третє місце серед найсильніших команд Львівщини, звання володаря кубка газети «Вільна Україна», права участі в зональній першості України серед сільських команд. 

 За всяку ціну хотів познайомитись із самбірським футбольним меценатом-фанатом  після того, як його , образно кажучи, вирішили відшити від футболу, коли  під  керівництвом дружина копаного м”яча Самбора здобула кубок області, дійшла до фіналу першості України серед споріднених колективів. Кілька років поспіль  футбольні зустрічі на міському стадіоні ставали справжнім святом не тільки для місцевих мешканців, а і всієї округи. Футбольні захцянки обійшлось йому у більше як дві з половиною сотень тисяч зелених…

Можна лишень уявити, як дійсно фанатично треба було любити цю колектичну гру, щоб жертвувати такі великі кошти. Та тішило, що самбірчани мали можливість змістовно відпочити, юнь почала тягнутись до фізичної культури і спорту. Про Самбір заговорили, як центр копаного м"яча на Прикарпатті. Якщо після матчу уболівальники тисли йому руку- це була найвища винагорода...

 Таких ентузіастів  треба було на руках носити, підтримувати словом і ділом. Але із заздрості ратушні владоможці  взяли опікунство футболом у свої незграбні руки. Що з того вийшло знають всі - команда опинилась на мілині. Нагріти руки  не вдається бо цей спорт потребує видатків і не малих, копіткої праці. Ярослав Степанович шкодує не за славою, а за тим, що не дали втілити у життя плани по будівництву спортивного комплексу із готелем, плавальним басейном відкритого типу тощо.

 Його іноді називають олігархом, донецьким рішалом тощо. Хоч він народився тут у Самборі, тут його рідна земля. Тут із відзнакою закінчив Самбірське медучилище. Не скриває, що для вступу до закладу бабуся змушена була продати вгодованого бика.

 В генах пульсувала, бурлила  схильність до бізнесу, що успадкував  з материнським молоком, що передалась з діда-прадіда. У вісімнадцять років винаймав потужну машину в райсільгосптехніці, вантажив на неї тюки соломи і віз цей нехитрий вантаж до Росії у Магнітогорськ на Уралі. На зворотньому шляху разом із соломою-прикриттям віз  кольоровий метал, який тоді користувався шаленим попитом, особливо у сусідів поляків. І так крок за кроком , рік за роком здобував гріш…Не скриває, що якщо протягом  12 місяців не заробив  мільйон прибутку"зелених"то вважалось невдалим періодом.

 Кажуть у бізнесі головне вкрасти перший мільйон, але йому він діставався завдяки  кмітливому  розуму, гіркою   працею ,за якої були безсонні ночі,недоїдання, автопригоди, поневіряна на дорогах тощо. Згодом фінансові можливості дозволили відкрити пункти збору металосировини у Самборі, філіал у Дрогобичі. Площадку доводилось впорядковувати з нуля, на відшибі біля  колишнього заводу Рембуддормашу. Для порівняння Вторчермет, що діяв   майже в центрі за львівським мостом мав набагато кращі стартові можливості …

 Тим часом підприємство пана Кузьмяка набирало оборотів.  Зароблені кошти не вивіз в обшори за кордон, а вклав у  виробництво:  збудував сучасного рівня автосервіс, кафе Кайзер, гуртівню будівельних матеріалів. Земельні ділянки на яких вони  зведені купив з третіх рук. На вул. Промисловій викупив  колишні автомайстерні у ірланського інвестора. Придбав дороге обладнання для виготовлення твердого палива з енергетичної лози.

Про його меценатську діяльність окрема розмова. Не любить хизуватись допомогою воякам АТО, обездоленим, немічним.

 Бізнес для нього це своєрідна творчість. Як не має музиканта без слуху, так не має бізнесмена без тонкого відчуття конкурентного середовища, вмінням вчасно орієнтуватись у комерційному світі. Бувають і прорахунки, але в людях не розчаровується, як і вони в ньому.Дбає аби кращим ставало наше місто, щоб радували око міщан доглянуті пішохідні доріжки,довкілля, щоб земляки мали оплачувану роботу, а значить хліб і до хліба. До речі, кілька десятків  осіб мають сталу зарплату у його приватному бізнесі.

 Вирішив зареєструватись  кандидатом  у депутати до самбірської міської ради по територіальному виборчому окрузі№12. Кінцевим результатом особливо не переймається. Сам спосіб життя, ставлення до працівників в колективі, слід який залишає по собі  є найкращою рекламою. Тому туляться до нього ,як до вимогливого і щирого керівника.

 Як самодостатня, принципова  і авторитетна людина  .разом з іншими хоче вдарити по руках корупціонерам,брехунам, людцям,які наживаються на бюджетній копійці, заробленій платниками податків.Не полишає надії порадувати молодь спортивним комплексом європейського рівня. В голові багато цікавих і розумних планів, які  прагне довести до логічного завершення. В цьому можна не сумніватись, адже не так давно розміняв п"ятий десяток літ. Його можливості, працю і бажання гріх не використати для розвитку рідного краю. А в житті не розчаровується , хоч складно, але вперто добивається свого.

 Отакі неспокійні будні у Ярослава Степановича Кузьмяка, до яких хоче додати громадські клопоти на благо мешканців міста над Дністром.

Антон Рогач, член Національної Спілки журналістів України

На світлині Ярослав Кузьмяк(зліва) із лікарем Корбаном(українського походження) з світовим іменем Австрійської лікарні Мюнхгаузен ,з яким особисто знайомий і підтримує приятельські відносини.