Найгіркіше у нашій війні те, що загиблі хлопці нікого не заставлять змінитися. І я не про штильних охламонів з купленими військовими квитками чи озабочєних селфімоделей, які живуть в іншому вимірі...

Смерті хлопців не змусять змінитися: тих хто обкрадає державу, тих хто покриває тих хто краде. Тих хто покриває ТИХ... Тих хто голосує за ТИХ І ТИХ.

Бо загинути не так страшно... Лише туга за рідними і жаль за невиконаними справами та недолюбленими людьми смокче перед боєм... За майбутньою весною... За соткою з кумом на Різдво... За випускним дочки.... За поразкою "Карпат"... За нездійсненнми мріями...

Як казала мама з Сум, забираючи додому свого вічно 18-річного хлопчика (для нас Сєвєра) в недалекому 2014-му... - Рєбята... Прошу вас...Только, чтоб ето било нє зря....

Страшно жити, не будучи впевненим, що це все не даремно.

Закушуєм зуби і живемо. Бо так треба. Інакше ж не вміємо. (