10 вересня на українсько-польському кордоні Міхеїл Саакашвілі, цілком можливо, перегорнув нову сторінку української політики, результатом якої можуть стати криза влади, падіння Порошенка й новий олігархічний переворот.

Нещодавній прорив кордону прихильниками Саакашвілі став справжнім плювком в обличчя Порошенка, який навіть після абсурдних блокувань потягів, вирубування Інтернету та «мінування кордону» не наважився силовим шляхом завадити приїзду грузинського екс-президента.

І тут річ навіть не в законності перетину кордону, адже від самого початку в цьому питанні на незаконний шлях став сам Петро Олексійович, спочатку давши в незаконний спосіб громадянство Саакашвілі, а потім у такий самий незаконний спосіб його позбавив, продемонструвавши зневагу до закону та правовий нігілізм.

10 вересня в «Шегинях» прихильники Саакашвілі беззбройними революційними методами здобули умовну перемогу над чинною владою. Це чи не найбільш вражаючий і ефектний прецедент, який дає приклад для наслідування багатьом іншим антипорошенківським силам у країні. Влада продемонструвала безсилість, дурість, слабкість, неготовність застосовувати силу, а отже, іншим теж удасться чинити акції силового тиску.

І ще більш знаковою стала демонстративна зустріч об’єднаних ворогів Порошенка у Львові: Саакашвілі з Андрієм Садовим та Юлією Тимошенко, які, ставши пліч-о-пліч, зробили спільну заяву про наміри рішучої боротьби проти Порошенка. Шанобливе звернення Садового до Саакашвілі «пане президенте» мало подвійний підтекст: з одного боку, так прийнято звертатися до колишніх очільників держав, з іншого – на тлі нелегального прориву кордону та зустрічі політичних конкурентів Порошенка це виглядало натяком на президентські амбіції Саакашвілі в Україні.

Перед львівською Ратушею тоді зібралися не просто прихильники Саакашвілі, а ображені режимом Порошенка активні енергійні політики, які не мають змоги реалізуватися за теперішньої влади й хотіли би більшого. Валентин Наливайченко – професійний спецслужбіст, якого витіснили з посади глави СБУ, колись чи не найпопулярніший комбат Семен Семенченко, якого відсунули на маргінес, у минулому впливовий журналіст Дмитро Добродомов, представники добровольчих батальйонів та УНА-УНСО, антикорупційні громадські активісти, яких по-справжньому дістала корупція в країні і які покладають останні надії саме на Саакашвілі.

Потенційно до них можуть приєднатися й автомобілісти організації «Авто Євро сила», які нещодавно організували пікет під Верховною Радою з вимогою скасувати грабіжницькі та найвищі у світі митні побори на старі іноземні авто й вимагали права для українців купувати автомобілі за низькими світовими цінами. А якщо враховувати наміри влади штрафувати власників автомобілів з єврономерами на догоду автодилерам та виробникам вітчизняного автобрухту, то старий Автомайдан може виявитися блідим прототипом озлоблених та організованих автореволюціонерів.

До Саакашвілі закономірно приєднався мер Андрій Садовий, якого команда Порошенка ледве не втопила в смітті і який отримав чудову нагоду поквитатися з Президентом, прийняти у Львові його конкурента, а то й ворога, розпочати реальні політичні акції.

Юлія Тимошенко побачила в приїзді Саакашвілі прекрасний шанс серйозно похитнути чинний режим, виступити перед революційно налаштованим натовпом та втілити давні владні амбіції. Після нічних консультацій нових союзників, об’єднаних спільним ворогом в особі Порошенка, вже наступного дня Юлія Тимошенко у Львові повідомила про консультації щодо об’єднання опозиції.

Юлія Володимирівна вміє чекати, і дочекавшись, поки народне невдоволення правлінням Порошенка стало набирати обертів, вона відчула час свого виходу на політичну сцену. Ще навесні цього року соціологічні дослідження групи «Рейтинг» продемонстрували, що Юлія Тимошенко виграє в будь-якого кандидата у другому турі виборів. Якби вибори Президента України відбулися наступної неділі, за Тимошенко проголосувало б 15,2% з тих, хто має намір узяти участь у голосуванні. За Порошенка проголосували б 11%, за Андрія Садового – 6,6%. Моделювання другого туру виборів глави держави дало такі результати: в парі Порошенко-Тимошенко 24% підтримують чинного гаранта, лідера ВО «Батьківщина» – 32%.

Не виключено, що за нічною кавою у львівському готелі об’єднані опозиціонери обговорили розподіл майбутніх посад (щоб кожен знав, за що бореться), визначилися з головним кандидатом на посаду Президента за принципом «хто має найвищий рейтинг» і, можливо, запропонували Саакашвілі посаду глави уряду, а Садовому – спікера.

Показово, що в нових союзників є й воєнізовані підрозділи, готові захищати своїх лідерів – ресторан «Mons Pius» на вулиці Лесі Українки, в якому повечеряли Міхеїл Саакашвілі з мером Львова Андрієм Садовим, оточили бійці з нашивками батальйону «Донбас», які нікого всередину не впускали.

«Грузинський месія» і третій Майдан: потенційне об’єднання Тимошенко, Саакашвілі та Садового, до якого може долучитися низка дрібніших політичних партій та численні громадські активісти, формує підстави для появи в Україні нової потужної опозиції з харизматичними лідерами, проти якої команда Порошенка в політичній площині зможе виставити єдиний притомний аргумент: «не розхитуйте човен, бо Путін нападе».

Але через три роки корупції та катастрофічного падіння рівня життя населення цей аргумент може не подіяти на втомлених шоколадним олігархатом українців. Тліючий конфлікт на Донбасі ще може тривати і десять, і двадцять років, отож українців не надто тішить перспектива весь цей час терпіти корумпований режим, який завдає народу більше збитків, аніж війна. Навіть американські «партнери» Порошенка одностайно підтверджують, що найбільшою загрозою для України є саме корупція. Натомість скандальні судові процеси часів останніх трьох років у справах Пашинського, Розенблата, Полякова, Насірова, Мосійчука й навіть одіозні виправдання в українських судах донецьких сепаратистів та «міністра ЛНР» остаточно зруйнували віру українців у здатність команди Порошенка здійснювати реформи.

Між іншим, три роки – це той термін, коли народ уже достатньо оцінив нового Президента, дав йому рік-два для демонстрації своєї роботи, перші кілька років навіть затягнув паски й потерпів, але третій рік часто стає критичним, особливо в умовах найзлиденнішої країни Європи. Через три роки правління Януковича почалася революція. При тому, що за Януковича також будували дороги, навіть нові стадіони й аеропорти, підвищували пенсії та зарплати вчителям. Тому підвищення вчительської зарплати у валютному еквіваленті зі 100 до 150 доларів навряд чи спричинить почуття вдячності чи породить нових «порохоботів».

Отож наступного політичного сезону на українців чекає боротьба двох формально проукраїнських і нібито продемократичних сил, в якій влада апелюватиме до «стабільності» та звинувачуватиме всіх критиків й антикорупціонерів у роботі на Кремль. А нова опозиція боротиметься проти корумпованого режиму під гаслами демократизації та реформ. Локомотивом опозиції в цій новій політичній грі, очевидно, виступатиме Саакашвілі, що, маючи імідж «незаплямованого, демократичного й не корумпованого політика, який уже провів успішні реформи у Грузії», тягнутиме за собою Тимошенко, Садового та інших вітчизняних олігархів, ображених Порошенком.

Чергове підвищення вартості комунальних послуг чи провали фінансової політики Порошенка можуть стати приводом для спроби опозиції організувати новий Майдан, і тоді владі доведеться діяти або за методами Януковича 2014-го, що остаточно поховає легітимність Порошенка, або чинити за зразком подій 10 вересня на польсько-українському кордоні, мовчки дозволивши опозиції демонструвати силу.

Отож Україну знову очікує чергове протистояння олігархічних сил, цього разу під прапором грузинського реформатора, в якому українців укотре хочуть «розвести» та використати, як під час двох попередніх революцій. Але хто б не вів українців на майдани, результат завжди буде нульовим, якщо народ знову виходитиме на вулиці лише за прізвища політичних месій та абстрактні ідеї на кшталт «Європа», «демократія», «патріотизм», а не з вимогами конкретних інституційних змін, скасування грабіжницьких законів і митних поборів, реальної люстрації та реформ з конкретними датами їхнього виконання.

Валерій МАЙДАНЮК, політолог.

Джерело