(Фото: peoples.ru)

Якщо спробувати визначити місце Висоцького в історії вітчизняної культури (російської та культури всього пострадянського простору) одним словом, то найточніше буде: втілена совість народу. За життя він не став ні заслуженим артистом, ні лауреатом. Не отримував жодних офіційних нагород від держави, проте став справді народним, отримавши широку любов та визнання.

"Своїм" його вважали і інтелігенти, і робітники, і поціновувачі театрального мистецтва, і навіть люди, які перебували в місцях позбавлення волі. Завдяки своїй творчості Висоцький став спражнім символом, який втілював думки та прагнення майже кожного з них.

Висоцький не відразу зрозумів, що хоче бути актором. Після закінчення школи він вступив до Московського інженерно-будівельного інституту, але покинув його, провчившися всього півроку. "Готуватимуся, є ще півроку, спробую вступити до театрального. А це - не моє...", - сказав він тоді.

(Фото: geo.web.ru)

Інтерес до авторської пісні у Висоцкого прокинувся після знайомства з творчістю Булата Окуджави, якого він вважав своїм вчителем. Пізніше Висоцький навіть написав "Пісню про Правду і Брехню", присвячену Окуджаві.

Перші пісні в стилі "дворової романтики" Висоцький почав писати на початку 60-х років минулого століття. Вони не сприймалися всерйоз ані самим автором, ані їх першими слухачами. І 1965-му, він прийшов у Театр на Таганці, який, за виразом самого Висоцького, став для нього "своїм". Там актор створив цілу низку образів - Гамлет, Галілей, Пугачов, Свідрігайлов.

Паралельно з роботою в театрі були й кінороботи. Найвідоміша і найулюбленіша - Жеглов у кіносеріалі "Місце зустрічі змінити не можна" режисера Станіслава Говорухіна . В цьому фільмі актор почав зніматися 1978 року, за декілька років до смерті.

Це була Найвідоміша та найулюбленіша його роль . Багато хто з глядачів був упевнений, що це не вигаданий персонаж. По закінченню фільму ще довго надходили листи за адресою: "МВС, капітану Жеглову”.

За спогадами самого Говорухіна, Висоцький міг би і не зіграти у фільмі, бо на той час був важко хворим. "Як багато втратили б глядачі, якби я здався того вечора", - згадував Говорухін про розмову з актором та його дружиною Мариною Владі, які наполягали на тому, щоб Висоцький не грав у цьому фільмі.

Пісні Висоцкого зазвичай ділять на цикли: військовий, гірський, спортивний, китайський тощо. Фронтовики, слухаючі його пісні, про війну були упевнені, що він особисто пережив все те, про що писав та співав. Люди, слухаючі його пісні, "з кримінальним ухилом" були упевнені, що він був у в'язниці. Моряки, альпіністи, водії - всі вважали його своїм.

Висоцький, як відомо, був одруженій на французькій акторці Марині Владі. За декілька років після смерті поета вийша книга спогадів дружини, присвячена його життю.

За день після смерті Висоцького про цю подію написали найбільші світові видання Франції, Югославії, Болгарії, Бельгії, Італії, Великобританії.

"Місце зустрічі змінити не можна". 
(Фото: kulichki.com)

Всі некрологи містили фразу: "Володимир Висоцький, радянський актор і виконавець балад, чиї різкі політичні пісні часто заподіювали йому неприємності з владою, помер від серцевого нападу. Він був чоловіком Марини Владі, французької актриси".

Висоцький — зухвалий і гордий — майже двадцять років дошкуляв владі. Помер теж у непідходящий момент — влітку 80-го столиця Радянського Союзу приймала Олімпійські ігри. І якби не авторитет дружини, відомої французької кіноакторки Марини Владі, Володимира поховали б без почестей десь на околицях Білокам’яної.

(Фото: wikipedia)

Ще за життя його влучні жартівливо-саркастичні рядки, доповнені неповторним хрипким голосом, який впізнавала вся країна, зробили його кумиром мільйонів і за кордоном. Він один з небагатьох дозволяв собі гастролі за межами "могутньої держави”, а там — у Франції, Америці, на Таїті — були готові прийняти метра. Та Висоцький повертався в Союз, де його не друкували, не випускали на екран і на сцену. Однак ті кінострічки, що витримали цензуру, — "Вертикаль”, "Господар тайги” і особливо "Місце зустрічі змінити не можна” — донині радують прихильників творчості неординарного поета й актора...

У січні 2010-го виповнилося б 72 роки від дня народження Володимира Висоцького. А рівно 22 роки тому в московському Палаці спорту в Лужниках відбувся благодійний вечір, присвячений 50-річчю поета. Відбувся перший узаконений день чи то поминок, чи то нового народження Володимира Семеновича, після чого пам’ять про нього восторжествувала. Ганебне прагнення влади вставити кляп в інформаційний потік, пов’язаний із його життям і творчістю, тривало ще довго. За каталогами публікацій легко перевірити, коли саме в радянських засобах масової інформації стався прорив цієї блокади — 1986 року Чорнобиль зняв табу з багатьох заборонених тем. Утім, особливого дозволу «на Висоцького» уже не було потрібно…

Висоцький помер, коли йому було 42. За своє коротке життя він встиг знятися в десятках фільмів і написати сотні пісень. Ще за життя творчість Володимира Висоцького називали енциклопедією радянського життя. Він хотів сам, як режисер, зняти кілька фільмів, проте дозволу на це не отримав. Він хотів друкуватися як поет, - за життя надрукованим встиг побачити тільки один вірш. Він хотів записувати альбоми на студії "Мелодія”, але в Радянському Союзі записав тільки один – правда, і його, за вимогою цензорів, довелося переробити.

(Фото: talschool.ucoz.ua)

Висоцький народився в Москві. І друзі, і родичі ще за його життя говорили про те, що не могли уявити Висоцького в старості. Помер він 25 липня 1980 року, рівно через півроку після того, як святкував своє 42-річчя. Менше, ніж за 20 років він став найпопулярнішою людиною Радянського Союзу. Майже в кожній квартирі були касети із записом його хриплуватого голосу. За його ж словами із пісні "Баллада о детстве”, його першим маленьким світом став "Дом на Первой Мещанской, в конце”. Після перебування в еміграції на Уралі, а потім разом із батьком у повоєнній Німеччині, Висоцький оселився у Великому Каретному провулку. Там і склалося товариське коло, якому Володимир Семенович показав свої перші пісні.

Ще 1985 року на Ваганьковському кладовищі з’явився символічний пам’ятник із «конями привередливыми». Це був, мабуть, перший продукт міфології радянського часу, що стосувався феномена таганського барда. Не настільки позбавлений смаку, як це стверджували противники пам’ятника. Принаймні по-своєму логічний, виліплений із поетичних рядків і його ж образів.

У надгробка було два автори — скульптор І.Рукавишников та архітектор І.Воскресенський, який придумав цікаве об’ємне рішення. Обійшовши пам’ятник зліва, кожен бачив метаморфози рельєфу кінських голів: замість них виникав контур крила з потужним оперенням, яке опускається до плеча скульптури. Крило не сприймалося як данина небожителеві. Скоріше воно — крило Пегаса, якого Висоцькому було дано загнуздати.

Що ж до символіки «Коней...», то радянська «міфологія» зіграла з пам’яттю Висоцького злий жарт. У ті роки була популярна газета «Московские новости», яка виходила кількома мовами. Її купували, в основному, студенти, аби спростити собі переклад навчальних текстів. Отож в іншомовних варіантах Мoscow news інформацію про відкриття пам’ятника на Ваганьковському розмістили. І навіть зі знімком. Її могли читати в Америці і Єгипті, Іспанії і ФРН. А в російському випуску на тому ж місці красувався кінь на ім’я Квадрат. І теж на постаменті — пам’ятник жеребцеві орловської породи було відкрито на ВДНГ СРСР. «Такою була велика слава Квадрата, — писала газета, — що вирішено було спорудити йому пам’ятник і поставити його на головній виставці країни».

Ймовірно, незабаром пам’ятник Володимиру Висоцькому буде встановлено в Києві. Передісторія цього проекту має лише одне не дуже зручне питання: чому з пам’ятником Висоцькому в українській столиці так затягнули, на тридцять років? В усьому іншому процес підготовки монумента виглядав досить демократично і виважено. Був оголошений конкурс, у фінал якого вийшли близько двадцяти художників. Переможця обирали не лише члени журі, а й пересічні кияни: проекти пам’ятників були об’єднані в експозицію, а всі, хто її відвідав, могли залишити свої коментарі в книзі відгуків. Таким чином право на авторство пам’ятника Володимиру Висоцькому в Києві отримали Андрій та Петро Озюменки, молоді скульптори, для яких цей проект буде своєрідним дебютом.

Висоцький уособлював цілу епоху свободолюбного бардівського мистецтва. Висоцкий був героєм для свого народу.

Втім, героєм свого народу він залишається й нині.

tsn.ua
talschool.ucoz.ua