Матеріал подаємо на  знак Міжнародного Дня пам'яті  жертв Голокосту-трагічної дати в історії євреїв.

Роздумуючи над цими та іншими фактами доречно нагадати, щоб держава Ізраїль визнала  факт Голодомору , як це здійснила на законодавчому рівні Україна ,відносно трагічних подій Голокосту.

Ще таке. Керуючись принципом доброї волі самбірські депутати дали можливість євреям приступити до впорядкування місця масових екзикуцій їх предків в Самборі , невинно убієнних сталінськими комуністичними сатрапами в час Другої світової війни , погодившись на розробку містобудівельної документації-детального плану території.(http://sambirmajdan.at.ua/news/2017-09-20-24000)

 У наших народів один ворог-російська імперія. Імперія, яка своїм каральним путінським мечем посягнула  нині не тільки на цілістність України, а і на життя на планеті Земля.

Нижче трохи історичного екскурсу.

Саме таке питання виникає у кожного дослідника цієї верховинської перлини, де кожен другий мешканець до війни був євреєм. Найбільше сприяв цьому граф Ян Калиновський, який ще у 1750 році намагався сповна задовольняти їх релігійні потреби, збудувавши за власні кошти Синагогу, потім школу, друкарню, виділяв ділянки під забудови та єврейське кладовище-кіркут. Місце для кладовища було відведено на південному схилі однієї з гір не випадково, адже із сходом сонця всі усопші мали б воскреснути. Населення інтенсивно збільшувалось. Частина з них брали польські прізвища, в період Австро-Угорської імперії- німецькі. Трагічної долі зазнали євреї в час гітлерівської окупації. У всіх приміщеннях Синагоги, обнесених колючим дротом, знаходився концентраційний табір. Звідси шлях полонених пролягав до місць страти- на кладовище – кіркут, або як місцеве населення називало –окопище, інших під конвоєм вели на околицю міста- поле Гриньове. Як правило, ніхто із жертв не мав можливості чинити опір. Їх заставляли самим викопувати собі ями, а потім фашисти проводили розстріл. Одні падали до них від куль, інших закопували живими. Після таких екзекуцій ще довший час здригалась земля над невинно убієнними. Місцеві жителі, як могли, рятували євреїв від страти. Сім’я Брандельштейн була евакуйована у Башкирію. По війні повернулась до Турки. Серед них Леонід Якубович(школярі спрощували його ім’я та по-батькові-Лем’я Кубович-А.Р.) мав значок відмінника народної освіти і працював директором середньої школи до 1957 року, дружина- Броніслава Ушарівна також вчителювала. Мали дочку Оксану 1942р.н. і сина Кубуся, приблизно 1946р.н. В кінці п’ятдесятих років виїхали в Польщу, а звідтам до Ізраїлю разом з усиновленою дочкою Лідою Вайс(однокласницею автора цих рядків), 1940 р.н., яку чудом врятувала від гітлерівців турківчанка Стефанія Тужанська, вихопивши її з рук матері, яку в числі інших, вели до страти, і зуміла дитя сховати від ока катів, прикривши довгим фартухом. Кузишин(Козуляк) Ганна Федорівна також у такий спосіб врятувала життя однорічній Зейферт Крістіні , а потім переховувала її до закінчення війни, батько і мати якої були розстріляні. Згодом залишений в живих батька брат, Зейферт, разом з Крістіною виїхав до Польщі. Не одну єврейську душу врятувала моя мама св.п. Рогач Ганна Іванівна, що жила в Турці під Ліктьом, біля церкви, з чоловіком і двома малолітніми хлопчаками. 

Небіжка завжди нагадувала пастухам про святе місце на окопищі, де розстрілювали евреїв, і просила не випасати там корів. Нині біля воріт кіркута вдячні нащадки спорудили пам’ятну могилу. Колишнє еврейське поховання було заліснено ще на початку шістдесятих років минулого століття.

За розповідями старожилів ,відразу по війні комуністичні функціонери при встановленні пам’ятників совєтським визволителям в центрі Турки використовували мармурові плити з єврейських могил. 

З одних історичних джерел довідуємось, що населення довоєнної Турки становило біля 14 тисяч мешканців, інші називають цифру понад 10тис., але всі сходяться на тому, що кожен другий турківчанин був єврей. 

Натомість, нині в районі, як і в райцентрі, жодного іудея, як кажуть, зі свічкою не знайдете. Напевно, дається взнаки страхіття кровавої гітлерівської бойні та комуністичного режиму, який на пні, як мовиться, відсікав бажання займатись підприємницькою діяльністю, що особливо було характерною рисою для єврейських поселенців.

Пам"ятна плита на місці невинно убієнних фашистськими катами

Надгродний пам"ятник на Окопищі-кіркут в м.Турка

Хочеться поділитись ще такими спогадами перших повоєнних років, котрі нагадав однокласник св.п.Любомир Кузишин, що  жив у Дрогобичі .Вікна нашого класу Турківської середньої школи виходили навпроти будівлі, де розміщувалась міліція, або як тоді називали, енкаведе. Запам’ятався випадок, коли під огорожею цієї установи хтось з підлітків уздрів тіла вбитих. Потім пошепки рознеслось…бандерівці. Здається, вперше тоді почув це слово. Доводилось бачити, як особи в штатському підводили до них різних осіб для впізнання. В такий спосіб енкаведисти хотіли дізнатись про родинні зв’язки з убієнними, щоб на місці розправитись і з ними…

Як правило, такі слідчі експерименти закінчувались нічийним результатом, бо кожен здогадувався, до яких наслідків це може привести. Або ось такий випадок. Через дитячі пустощі, учні направляли «зайчики» у вікна цієї «контори», не підозрюючи, яку прикрість можуть завдати всій родині, аж до виселення в Сибір. Після одного з таких «диверсійних» вчинків зібрав нас, четвертокласників, уже названий Леонід Якубович, випросивши з класу дівчат, вишикував під класною дошкою і почав допитувати з характерним єврейським картавим акцентом: -Ти,- ти?, -ти?,- тицяючи пальцем кожному в обличчя. Я не втримався зі сміху ще й, ненароком,пукнув від реготу…

Кінчилось «дізнання» схопленням за шиворот винуватця і вигнанням з класу, за яким полетіла і торба з книжками… Потім така «забавка» ледь не обійшлась виключенням зі школи… Очевидно, директор школи знав, як мама рятувала жидів від смерті, ризикуючи самій потрапити в немилість, тому пошкодував  "бешкетника"...

Багато турківчан були відзначені еврейським Фондом «Пам’ять жертв фашизму України». Більшість з яких і не думали і не гадали про різні відзнаки. Так само проявляли милосердя і до полонених та поранених німецьких воїнів. Напевно, не випадково відразу по війні комуністичний режим, ніби у відповідь, глумився над карпатцями, використовуючи турківський кар’єр, як місце для примусової праці тунеядців всієї області.

Чого варті вчинки партійних зайд, котрі забороняли в гірських селах тримати коня чи вола, розцінюючи це як спробу капіталістичної наживи? 

 Роздумуючи над цими та іншими фактами, не можу пояснити чому держава Ізраїль не визнає Голодомор в Україні ,як геноцид по відношенню до українців , мимоволі таким чином , ніби,солідаризуючись з сталінською політикою, яку перейняв у спадщину нинішній режим московитів? Хіба не досить того одного факту, що в центрі м. Турки у післявоєнний час могилу "воїнам-визволителям" було оздоблено з плит знятих з єврейських захоронень на Окопищі? На місці єврейський поховань в Самборі комуністичним режимом   було знесено всі надгробні пам"ятники, а поблизу встановили стрілецький тир, як прояв блюзнірства над убієнними.

Тепер таке.Не раз і не два на паперах виносились плани розвитку наших  територій, як туристичної Мекки. Але практичні кроки закінчуються лишень тим, що відповідні фірми реєструють у великих містах, і вони не дбають про розвиток місцевої інфраструктури. Це особливо простежується на прикладі Розлуча, розвиток якого не можливий без очисних споруд. Маючи найдовший кордон із державою Польща, Турківський район – єдиний із шести прикордонних регіонів області – не має жодного міжнародного пункту пропуску.

Не секрет, що нині як у АП, так і в уряді України чолові місця посідають особи з єврейським корінням, які могли б прискорити розв’язання насушних проблем прикарпатців. Є надія, що нове керівництво облдержадміністрації врахує специфіку Турківщини, Самбірщини ,його доброзичливих та щирих мешканців і не на словах, а на ділі сповна використає рекреаційні та транскордонні можливості краю для полегшення життя і побуту його жителів.

Добре було б, щоб і заможні евреї не скупились і вкладали капітал у розвій бойківського краю, як знак пам’яті, шани, подяки і поваги до землі своїх предків та нинішніх поселенців, які в біді простягали руку допомоги кожному, хто цього потребував.
Антон РОГАЧ,
член НСЖ України. Турка-Самбір-Дрогобич-Львів.

P.S.Цей матеріал вперше побачив "світ" у 2010р. Тепер зазнав деяких корективів, уточнень