Головна » 2016 » Серпень » 28 » Вражаючі факти про Івана Франка
03:19
Вражаючі факти про Івана Франка
123456

Про те, хто такий Іван Франко, нагадувати не варто. Видатний український поет народився 26 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі на Львівщині.

Всі ми звикли бачити в ньому, в першу чергу, українського письменника, поета, публіциста, перекладача, вченого, громадського і політичного діяча, але, попри це все, він був також людиною, людиною цікавою та неординарною.

Постать українського генія, який володів 14-ма мовами і займався десятком різних видів творчої діяльності, повинна бути прикладом щоденного наслідування для кожного. Творча спадщина Франка вражає, а його працездатності дивуються найбільші трудоголіки сучасності.

Маленький мольфар

Іван Франко – це унікальний людський документ, якому немає аналогів не тільки в українській культурі, а й у світовій. Ця його унікальність бере початки ще з дитинства. Малого Франка мама, як відомо, називала Мироном.

Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо від цього, його треба називати не на ім’я, яке дали при хрещенні, а домашнім, поганським(язичницьким) ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном. І ось цей малий Мирон володів надзвичайними, як тепер би сказали, екстрасенсорними здібностями. У селі його називали «лісова душа», адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, коли малий Мирон дуже тісно спілкувався зі світом духів, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару. Дослідники погоджуються, що цей епізод швидше за все таки мав місце у дитинстві Франка. Найдивовижнішим у цьому є не те, що малий Мирон був такою собі химерною, навіть трохи дивною дитиною, а те, що він замість того, щоб стати сільським ворожбитом чи чарівником, став одним із провідних європейських інтелектуалів.

Франко у цифрах

Іван Франко прожив неповних 60 років земного життя, з них понад 40 років віддав активній творчій діяльності.

У практичному підсумку ці 40 років – це 6000 творів. Це означає, що кожних два дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або й повістю, романом чи монографією.

За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок.

Серед сучасних письменників таких титанів немає, а колосальна працездатність Франка просто вражає.

Перший фаховий літератор

Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером.

До нього наші літератори здебільшого у літературу бавилися. А якщо й працювали серйозно, то вижити з цього не могли. І незважаючи на те, що всі звикли вважати, що Франко – бідний-бідний письменник, що мало місце в його біографії, він заробляв доволі непогано.

Вартує подивитися на Франкову садибу, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей. Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині.

Забув про весілля через вірш

Шлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка став, як казали гості на весіллі, символом єднання Галичини і Наддніпрянщини.

Молодята вінчалися далекого 1886 року в Києві. Проте щастю закоханих мало не завадив… вірш. Коли вся весільна процесія вже була готова до церемонії: зібралися дружки, бояри, гості, молода вже одягла фату, нареченого все не було. Кинулися шукати молодого. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про власне весілля, бо знайшов якусь стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша. Бібліоманія, якою страждав Франко, мало не поставила під загрозу шлюб письменника.

Діти і тварини

Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні.

Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків. Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори. Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться. Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала «звірячу клініку» з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома.

Рибалка-ас

Він умів працювати, він умів відпочивати. Так можна сказати і про Франка. Більше того, Франко і тут став першопрохідцем, адже саме його вважають засновником туристичного руху в Галичині.

Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами. У 1884 році він організував першу українську студентську пішу мандрівку. А один із віршів, який Франко написав з цієї нагоди, став спортивним гімном Галичини. Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали. Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті і їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником «тихого полювання» на гриби, на яких прекрасно розумівся.

Перший український політик

Сьогодні мало хто пам’ятає, що саме Франко був першим головою першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії. І. Франко, очолюючи її, став першим справжнім українським політичним лідером.

Не просто громадським діячем, а фаховим політиком. Також один із маловідомих фактів Франкової політичної діяльності – підтримка феміністичного руху. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

Політичний провидець

Франко володів також даром політичного передбачення. Він був одним із перших у цілій Європі, хто передбачив крах ідеології марксизму. Франко у своїх працях, зокрема у трактаті «Що таке поступ?», написав, що Енгельсова народна держава згодом стане справжньою народною тюрмою, як згодом і сталося. А ще, до прикладу, жахливі картини з поеми Мойсей, як мати їсть тіло свого плоду. Багато хто з дослідників стверджує, що в такий спосіб Франко якимось внутрішнім зором передбачив Голодомор.

«Я вірю в Бога, але не так, як ви усі»

Поширена думка, що Франко був атеїстом. У радянські часи цю тезу підтримували і навіть спеціально для цього фальсифікували твори Франка. Насправді Франко не був атеїстом, адже виріс у побожній родині. Його батько, коваль Яків, який викував хрест на честь скасування панщини і подарував церкві коштовне Євангеліє, був одним із найбільших жертводавців Нагуєвицької церкви. Дитинство Франка було сповнене селянської релігійності, а от потім він почав шукати свій власний шлях до Бога. Проте його вільнодумство не заважало йому досліджувати Святе Письмо, товаришувати з галицькими священиками та навіть співати при Службі Божій. Наприкінці життя одній із своїх сучасниць Франко сказав: «Я вірю в Бога, але не так, як ви усі». Франко вірив у Бога, і багато творів свідчать про це, – стверджує Богдан Тихолоз, – але його віра була понадконфесійною. Як і Шевченко, він був глибоко віруючою людиною, проте пройшов свою тернисту дорогу до цієї віри. Як і митрополит Андрей Шептицький, з яким у письменника були приязні взаємини, Франко став Мойсеєм свого народу.

ДОЛЯ НАЩАДКІВ ФРАНКА

« На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь... Це вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя».
Іван Франко

На долю Івана Яковича Франка випало чимало страждань. У семирічному віці він залишився без люблячого батька, а у 17 років – без матері. Очевидно, саме тому для своїх чотирьох дітей – трьох синів і доньки – поет був люблячим батьком. Але навіть батьківська любов не допомогла нащадкам Івана Франка уникнути життєвих труднощів.

Найстарший син Івана Франка Андрій (1887-1913 рр.) помер досить молодим – за два місяці до закінчення університетських студій. Він був батькові за секретаря, писав під його диктовку, адже у самого Івана Франка руки були майже не робочими. Навіть коли Франко їздив Галичиною, читаючи свого «Мойсея», син стояв поряд і перегортав сторінки. У цей самий період у поета було сильне нервове потрясіння, почався параліч рук, з’явилися галюцинації. Зрештою, до всього цього додалося найстрашніше – смерть самого Андрія, викликана хворобою серця.

Ця втрата спричинила ще одне лихо – важкий психічний розлад дружини Франка.


Другий син Івана Франка Тарас народився 9 березня 1889 року у Львові.

Навчався в українській народній школі при учительській семінарії у Львові, згодом – в Українській академічній гімназії, де вивчав грецьку та латинську мови.

Після закінчення гімназії з відзнакою викладав філологію у Львівському університеті, перекладав твори грецьких письменників, писав вірші. Одночасно працював гімназійним учителем, звідки його призвали до військової служби. У ранзі підпоручика під час Першої світової війни Тарас служив на італійському фронті.

Важкі умови військового лихоліття спричинили хворобу на тиф, якою він хворів тричі. Після одужання Тараса Франка вже як перекладача переводять на австрійсько-російський фронт.

Разом з австрійськими частинами доходить до Одеси, де потрапляє в радянський полон. Ціною неймовірних зусиль у 1918 році Тарас повертається до Львова, де одразу ж активно включається в національне життя галичан, отримує посаду вчителя в академічній гімназії.

Після одруження переїхав до Києва на посаду професора в Академію наук.

Виховав трьох дітей – двох доньок, Зеновію та Любов, і сина Роланда, який сьогодні є єдиним онуком, що носить прізвище Франко. У самого пана Роланда дітей, на жаль, немає.

Сестра Тараса Франка – Ганна – так згадує про брата: «З батьком він не раз сперечався, бо всі свої погляди й переконання ґрунтував на латинській та грецькій культурі й літературі, вважав їх за ідеальні й гідні наслідування не тільки в старовинних, але й теперішніх часах». Крім того, у своїх спогадах Анна згадує, що Тарас був постійним і надзвичайно послідовним у своїх поглядах та діях: купував товари виключно в українських крамницях, говорив українською, приятелював виключно з українцями, належав до українських організацій. Помер Тарас Іванович Франко 21 червня 1958 року і був похований у Львові неподалік від свого батька.

Третій син Івана Франка – Петро – народився 28 червня 1890 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту. Народну, середню та вищу школу закінчив у Львові. З молодих років умів заробляти на життя: читав лекції, працював у страховому товаристві «Дністер» у Львові. Одночасно вчителював і навчався в політехнічному інституті.

У 1910 році Петро Франко закінчив гімназію і склав іспит з фізичного виховання при Львівському університеті, що давало йому право працювати вчителем фізичної культури середніх шкіл.

У липні 1914 року Петро Франко вступає до лав Українських Січових Стрільців. З початком бойових дій командує сотнею в Легіоні УСС. У 1916 році за-кінчує льотну школу в Сараєво. У часи влади УНР був одним із перших літунів в Українській Галицькій Армії (УГА). До бойових підрозділів УГА належав авіаційний загін із 20 літаків, який було створено в грудні 1918 року у м. Красне. Очолював цей загін сотник УСС Петро Франко. Згодом аеродром УГА перебазували в Тернопіль, пізніше – на околицю Чорткова.

З квітня 1920 року Українська Галицька Армія перестала існувати, представників усіх її частин, що були у Києві, більшовики арештували. З 11 вересня 1922 року до 25 липня 1930 року Петро Франко вчителював у державній гімназії Коломиї та приватній школі «Рідна школа». За активну участь у пластово-сокільському русі, культурно-просвітницькій роботі серед галицької молоді польський уряд наказом від 25 липня 1930 року забороняє йому займатися педагогічною діяльністю.

У той час у Радянському Союзі дуже гостро відчувалася потреба в досвідчених інженерах. Саме тому Петро з групою колег потрапляє на роботу до Харкова. Незабаром до нього переїжджає дружина з двома дітьми. У Харкові Петро проводить науково-дослідну роботу в Інституті прикладної хімії, пише низку наукових праць, укладає підручник з хімії та «Енциклопедичний словник з хімічної термінології», читає курс хімії в Політехнічному інституті. Петро Франко є автором 36 зареєстрованих винаходів, переважно в галузі переробки молока. Не забуває вчений і про літературу. Він створює драму за повістю Івана Франка «Захар Беркут» та кіно-сценарій на основі твору «Борислав сміється».

У грудні 1936 року його викликають до НКВС і вимагають прийняти радянське громадянство. Усвідомлюючи, що в часи розгулу шпигуноманії це дорівнювало б підписанню собі смертного вироку, Петро Франко відмовляється від пропозиції, мотивуючи тим, що за кордоном, у Львові, в нього живе хвора мати. Йому, як й іншим польським підданим, наказують упродовж доби залишити Харків. За цей час він встигає подарувати свою велику бібліотеку школі імені Івана Франка.

Таким чином, у кінці 1936 року Петро Франко знову опиняється у Львові. Тут він пише повісті, перекладає з англійської та польської мов. Працює вчителем у приватній гімназії в Яворові, згодом – у Львові, в школі, яку утримували на пожертвування громадян. Під час німецько-польської війни Петро Франко перебував у Львові. 21 вересня 1939 року до Львова прийшла Червона Армія. Франко знав, що на нього чекатиме «неминуча розплата», тому намагався виїхати до Відня. Звичайно, комуністична влада не дозволила йому цього зробити, в неї на рахунок Петра Франка були свої плани.

Після приєднання Західної України до Радянського Союзу ідеологи компартії розуміли, що без підтримки відомих галичан їм важко буде впроваджувати свої ідеї в маси, хоча б на початковому етапі. Шляхом терору, шантажу та знущань новій владі вдавалося отримувати «згоду» на возвеличення комуністичних ідей. Для цих цілей чудово підходив син Великого Каменяра – Петро Франко, адже комуністи добре розуміли, що означає прізвище Франко для західних українців. Самого ж Івана Франка комуністична влада назве «вічним революціонером», а його творчість використає в інтересах комуністичної пропаганди.

Щоб вижити у цій складній ситуації Петро змушений був погодитися на «обрання» його до Верховної Ради УРСР, від імені якої він мав утверджувати радянські ідеї на західних землях України. Хоча і тут він виявився не пасивним виконавцем волі владних структур, адже був людиною із власною думкою і доволі незалежними вчинками. Тому всіма силами намагався брати під свій захист тих, хто міг потрапити або вже потрапив під неписані закони сталінщини, кого мали вивезти на заслання.

28 червня 1941 року, після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, до Петра Франка зайшов енкаведист, який вже цілий тиждень до цього стежив за кожним кроком депутата, і наказав йому зібрати речі для евакуації. Після цього Петро Франко зник «при загадкових обставинах».

Ганна Франко

Сама Ганна Франко померла 1988 року, проживши майже 100 років.

Заповідала, щоб її поховали в Україні, у Львові, біля батька й матері. Але це бажання нездійсненне. На її могилі в Канаді стоїть обеліск, на якому написано, окрім її імені, імена батька й чоловіка.

Доля онуків

Варто зазначити, що обох доньок Петра також не обійшла лиха доля. Старша – Віра – в 1939-1941 рр. була працівником музею Івана Франка. Для того, щоб привезти у музей докторський диплом І. Франка, вона поїхала до Відня. Саме цей факт зіграв фатальну роль у її житті. У вересні її арештували, далі – суд «трійки» і відправлення на шахти Воркути. Звідти Віра повернулася з двома доньками без засобів до існування. Молодша донька Петра – Іванна, яку звали Асею, була матір’ю п’ятьох дітей і померла від важкої недуги лімфи.

Наймолодшою дитиною в родині Івана Франка була донька Ганна. До березня 1939 року вона жила спо-кійним і розміреним життям. Мешкала Ганна (по чоловікові Ключко) на Іршавщині – в селі Довге, що на Закарпатті, яке входило до складу Чехословаччини. Чоловік був чудовим лікарем, мав пристойні заробітки, які дозволяли сім’ї навчати двох синів у Швейцарії. Наприкінці війни в Австрії чоловіка заарештували радянські «визволителі». Родині ледве вдалося вирвати його з тюрми, але вкрай побитого, змореного. Він прожив недовго, померши 1948 року. Анна виїхала з двома дітьми до Канади, де прожила останні 40 років. Тут вона видала книжку споминів про батька. Приїжджала до України двічі – 1967-го і 1972-го.

Важким було і життя синів Ключка – Тараса й Мирона. Тарас з 14-ти років хворів епілепсією, що з’явилася у нього як ускладнення після кору. Ця хвороба не дала йому права отримати диплом лікаря. Не пощастило йому і в сімейному житті – ні з жінкою, ні з єдиним сином. Жінка довела його до передчасної смерті, а син став наркоманом і волоцюгою. Молодшому сину Мирону довелося довго працювати на виснажливій фізичній роботі, а його єдина дочка, розумна і красива дівчина, після нещасного випадку стала калікою і пересувається в колясці. Таким чином, родовід Франка по лінії дочки, дійшовши до правнуків, на них і обривається.

Особливою сторінкою у житті Івана Франка була його дружина – Ольга Федорівна.

Це непересічна особистість, добра помічниця чоловікові, зразкова матір і активна учасниця суспільного життя. Їй належить почесне місце серед жіноцтва того часу, а її страдницьке життя заслуговує не осудження, а розуміння і співчуття.

Йдеться про те, що вона страждала психічними розладами, які надзвичайно посилилися після смерті в 1913 році сина Андрія. За спогадами сучасників, скандали в їхньому домі не вщухали. Дружина навіть кидала в чоловіка дерев’яні поліна для топки печі, а він був не в змозі захищатися своїми хворими руками.

Франко з’являвся на людях недоглянутим, порваним, немов жебрак, і практично голодував. Дійшло до того, що в 1914 році він змушений був піти жити до свого шкільного товариша. Щоправда, незабаром Ольгу Федорівну помістили в психіатричну лікарню, звідки вона вийшла через три роки – вже після смерті чоловіка.

Одинока, покинута дітьми, Ольга Франко померла 17 липня 1941 року і похована на Личаківському цвинтарі, неподалік від свого чоловіка.

На похороні Івана Франка серед десяти тисяч людей з рідних були тільки молодший син Петро та старший брат Захар. Дочка Ганна, яка працювала в госпіталі, дізналася про смерть батька лише через три місяці.

Очевидно, трагізм життя і скалічені долі багатьох нащадків Івана Франка не були запрограмовані генетичним фондом чи якимось фатумом, а лише вписувалися в обставини епохи і в ті її пружини, які калічили душі й долі багатьох людей.

Богдан ТИХОЛОЗ , Галина ЧОП , Ганна ГОРЮК

За матеріалами na-skryzhalyah.blogspot.com




Переглядів: 341 | Додав: Oksana | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: