Як кажуть, у кожного своя правда, і віра, і сила, але ... Над куполом реконструйованого колишнього молитовного лютеранського дому, що нині служить православною  церковцею в селі Задністря, вже був колись встановлений  церковний дзвін і місце для нього знайшлось практичне - на одному з двох куполів. В 1958році колишня капличка стала місцем останнього  релігійного обряду, коли відправляли на вічний спокій  поважного сільчанини Анатолія Качмарського, під релікторий дзвін. На початку дев"яностих цей релігійний атрибут відновили і він став  більш мелодійний. То ж чи  вартувало його міняти, як рукавички? Тим більше вже освячений.

До речі, як розповідають старожили, в довоєнні часи ця капличка об"єднувала і римо-католиків, і греко-католиків,і православних, і лютеранів, іншими словами, був чисто умовний поділ на приналежність до цієї чи іншої конфесії...

Тепер таке. В селі на завершенні оздоблення іншого Храму Господнього. До  Іконостасу ще далеченько, бо кошти  не позволяють. То чи не ліпше  було б туди допомогти і вкласти копійчину?  Бог один і кожному з нас віддасть по заслугам. Але ні, тут перемагає гробальне галицьке завзяття: хто найбільш праведний.

 Доречно підкреслити, що одна справа зводити церкву в чистому полі, інша річ експлуатувати вже готову   і займатись дзвіницями,прибудовами-надбудовами ,встановлювати вхідні двері з різними прибамбасами, демонструючи зверхність по відношенню до братів і сестер іншої конфесії.

За цими, здавалось би дрібницями, проглядається релігійне хуторянство, яке служить не об"єднанню християн, а їх розмежуванню. На жаль такої практики дотримуються в багатьох населених пунктах. То ж про який спокій і мир може йти мова на Сході нашої держави, коли більшість тамтешнього люду іншої ментальності, а окремі  бачать в ближньому не образ божий, а місце , куди можна тикати кулаком(читай автоматною чергою- А.Р.)?

Думаю, що маю моральне право закликати до релігійної єдності, бо коли був головою Ралівської сільської ради, сприяв погодженню  миру  між віруючими різних конфесій. І нині церква , що в нижньому кінці села Ралівки, чи  не єдиний острівець в регіоні, де  почергово моляться. І жодних конфліктів не виникає. Скажу більше, релігійні громади націлював, щоб свою активність проявляли не тільки навколо церковної каси, а вникали в життя своїх населених пунктів. Тоді , як сільський голова, разом з громадою домігся, і ми перенесли огорожі,знесли дерева, які не давали працювати дорожній техніці в селах Задністря, Ралівка, Нагірне. Тільки після цього шляхові  машини змогли прокласти асфальтове покриття.встановлювати пішохідні доріжки. До кожного двору, для під"їзних містків, були доставлені відповідні труби великого діаметру, для стьоку ливневих вод.Тоді робили все так, щоб дороги були на віки. 

 Подивіться. як виглядає картина нині  в цьому ж селі Задністря: половина канав загорнута, нікуди діватись дощовій воді, труб вже давно нема. А коли проїде селом автомашина, знімається стовп- курява і на це ніхто не звертає увагу, надіються, що хтось з "центру" присоромить, і тоді прийдеться зробити так,як має бути.  А щоб самим, як добрий господар на своєму обійстю - обійде вчергове свою господарку, подивиться що не так, і сам, без чийогось примусу і команди, приступає до роботи. А село це наше колективне обійстя!

Прикладом цьому можуть бути вулиці Поповича, Відродження в Ралівці, де проглядається господарський почерк.

 Прикро , що в селі, в якому чи не вперше на Самбірщині, більше сорока  років тому засвітились  ліхтарі і нині  основна частини без  вуличного освітлення? Виходить, що так званим релігійним ентузіастам- меценатам байдужі ці проблеми. Про дорогу вже не пишу-  кінь ногу може зламати.

 Наостанок ось про що. Часто порівнюємо, як економічно і духовно йде розвиток  у сусідній державі Польщі. Не раз і не два доводилось побувати і розповідати про містечко Костшин над Одрою, з яким  Самбір підтримує дружні відносини, не без мого сприяння.  До 1995р. там було два діючих костьола, так і нині залишається. Ніхто  не заграє , а точніше не спекулює на почуттях віруючих. 

А у нас що? Вже писав, коли йдеш сільською вулицею далеко не кожен  при зустрічі скаже "Слава Ісусу Христу", чи навіть хоча б  "Добрий день". На жаль, звикаємо до цього духовного занепаду. Під час Служби Божої священникам вартувало б звертати   на це увагу.Та годі.

Та повернимось до теми з якої почали.Коронавірус не знає кордонів і меж. Щоб подолати цю недугу треба об"єднуватись незалежно від віросповідань і поглядів. В цьому важлива роль належить церкві і релігії. А у нас, як завжди: так, сяк, на косяк, аби не по-людськи. Навіть в час карантину подекуди Богослужіння не перериваються.  На релігійному грунті "змагаємось", хто ближче до Бога,хоч    планетарна стихія всіх підводить до одного знаменника.