Хто би міг подумати з яким гірким присмаком сідаємо за теперішню вечерю Господню , коли відлік часу двадцять першого століття перейшов чотирнадцяту річну межу. Мимоволі переносимось до  зони АТО, де  наші хлопці віддають життя за майбутнє .

Робимо паралель із Святвечором 1946 року, коли родина  вмивалась сльозами, а діточкам годі було відповісти: «де наш тато»? Хоч там у далекій Сиберії ,де нарід відправляли масово у телячих вагонах, була надія на життя. Нині цвіт нації кане на очах. Здається немає на то ради.

Поволі  викристалізовується українська нація, а з нею і надія. Як тут не згадати наших емігрантів  , які з далекої Гамерики у різдв”язі свята по особливому тужили за рідним краєм, своєрідно висловлюючись  про це:

На дворі сонечко сідає, там моє кохання до вечері сідає.

Нахай здорова сідає, а про мене не забуває.

Якбись мила знала, йке в Гамериці для мене горе,

Ти би мені передала горобчиком солі.

Просимо Бога, щоб сконав цей нелюд разом із своїм оточенням.

А ми , тим часом, помолимось. Помолимось, щоб камінь на каміні не залишити шансу для путінських найманців, не тільки  там в далекій росії, аі тут серед нас, які іменують себе "патріотами", а точніше корупціонерам, хабарникам,злодіям в Законі та іншій  нечисті.

Робити вигляд, що цього не помічаємо, значить прирікати  себе і своїх нащадків. Нехтувати цим не можна.