Хто би міг подумати з яким гірким присмаком сідаємо за теперішню вечерю Господню , коли відлік часу двадцять першого століття перейшов п"ятнадцятирічну  межу. Мимоволі переносимось до  зони АТО, де  наші хлопці віддають життя за майбутнє .

Робимо паралель із Святвечором 1946 року, коли родина  вмивалась сльозами, а діточкам годі було відповісти: «де наш тато»? Хоч там у далекій Сиберії ,де нарід відправляли масово у телячих вагонах, була надія на життя. Нині цвіт нації кане на очах. Здається немає на то ради.