В 2014 році побачила світ збірка оповідань українських письменників О. Забужко, Л. Денисенко, I. Роздобудько, H. Шевченко, Г. Вдовиченко, А. Кокотюха, M. Іванцова, Є. Положій, H. Сняданко, Є. Кононенко, С. Жадан.

Це перша в Україні збірка творів провідних письменників, що зачіпає алкогольну тему. Корифеї українського слова вирішили поділитися своїми спогадами та міркуваннями щодо вживання алкоголю. Оповідання навряд чи когось залишать байдужим, адже ці історії настільки реальні, що, цілком можливо, траплялися з вами.

«Це був не я».

«Це була не я».

Той, хто повернувся до тями і до своїх близьких із тимчасової алкогольної відсутності, іноді вимовляє ці слова.

Мати, яка загубила дочку і не пам'ятає: чи то брала малу з собою, чи то залишила подібній до себе та п'яній як ніч подружці – і жодна з них, хоча жорстко з'ясовує стосунки з товаришкою, насправді не впевнена, із ким саме була дівчинка, яку згодом так і не знайшли. Наче у воду впала.

Син, добряк і широка душа (коли не п'є) – проспав смерть матері та її похорон, лежав у сусідній кімнаті три дні поспіль, час від часу намацуючи пляшку та прикладаючись до неї. Навіть коли домовину виносили з хати, нічого не відчув. А тоді, як від дурного сну, прийшов до тями: що сталося?

Хлопчина, що боїться висоти, попросив прикувати його наручниками до батареї, аби не вийти з хати по чергову дозу. А тоді знайшов у шпарці в підлозі жіночу шпильку для волосся, мільйон жорстких навскісних рухів зробив по поверхні запальнички – і таки виточив гостру відмичку та й вислизнув через вікно на п'ятому поверсі, через пожежну хитку драбину, через дах – на волю, до своїх демонів.

Батько, якого не вдалося обминути при випадковій зустрічі, – донька спалахнула від сорому, ішла з хлопцем, вперше тримаючись за руки, а тато, уже в усій красі, хитнувся їм назустріч, ледве язиком обертаючи: «Які люди!..»

У кожного в родині хтось п'є. Або сам бухає, або близька людина, або родич другого кола, або друг, хто як рідний… Достатньо бути з собою просто чесним, аби згадати усе й усіх і погодитись: пияцтво стосується нас усіх. Тут своїх-чужих не буває. Налиганий матюкливий підліток, якого оминаєш на вулиці, у майбутньому може стати зятем. Чому ні? Наші шляхи такі непередбачувані. А п'яна дівчина біля під'їзду – згодом, через кілька років – невісткою. Теж цілком реальна перспектива. І тоді діти, які в них народяться, і наші онуки – це будуть одні й ті самі люди.

Ні, алкоголь – це, звісно, весело і прикольно. Він додає життю смаку та барв, розкриває нюанси відчуттів і збагачує сприйняття. Ненадовго. І поки ми – над ним. Якщо ж алкоголю вдасться підім'яти нас під себе, а йому це дуже часто вдається, то незчуємось, як феєрверк піднесення перейде у спустошеність, у втрату себе. Проживемо тоді свої неповторні роки, довгі чи нетривалі, а тоді наче жаром накриє: та це ж був не я. Люди, це був не я! Я мав прожити зовсім інше життя…

Довший час було так: я бачила, але не розуміла. Це було як у «Ромео й Джульєтті» Ф. Дзефіреллі, в епізоді, де смертельно поранений Меркуціо розігрує свій фінальний монолог, ще по-буршівському «тримаючи марку» й через силу сиплючи дотепами, так що свідки, несвідомі серйозності становища, хихочуть і підбадьорюють приколіста дружелюбними вигуками – аж до тої хвилини, коли він зрештою падає трупом. Тільки у випадку моїх «Меркуціо» ця сцена тривала роками.

Роками ткався фінальний монолог. Шкода, що ніхто його не записував: монолог був талановитий, часами цілком навіть на рівні шекспірівських блазнів (що, зрештою, не дивно, бо й люди ж були талановиті!). Анекдоти, бонмо, ґеґи, бувалыцини-побрехеньки, що передавалися в молодіжній довколамистецькій тусовці з уст в уста й ставали міським фольклором, – такий собі дискурс «нових мочеморд». Нескінченні усні новели на тему «як-ми-були-набрались-і-чого-сп'яну-наброїли» (див. «Як ми продавали Сталіна» В. Діброви!) породжували своїх акинів, а акини, своєю чергою, множили круг себе нові застільні компанії – як поживне середовище, в якому їхній оповідацький хист міг відточуватися до алмазного блиску. Бо ж це й справді треба вміти розповісти так, щоб товариство боки вривало: як були геть пропилися дорогою з відрядження й, вискочивши на станції на перон, примудрились за 5 хвилин обміняти на бухло свою постіль з купе (саме на таких ґеґах у росіян свого часу виріс Довлатов!), – або як, бредучи попідтинню з бенкету п'яні уночі, забрели на територію військової частини й наскочили на вівчарок (цю історію я чула тричі, і за кожним разом було смішно!), – або… або… ах ти Боже ж мій, що ж там іще такого було кумедного, щоб згадалось через чверть віку отак відразу, з місця?… Не спливає чомусь, не згадується – розсипалось, покуріло кудись у ноосферу, як пил із витрушеного ворка цілого покоління: золотий пил, що з роками виявився – чорною сажею…

Можна було б зняти фільм. Ба ні, радше кліп: як летючий феєрверк конфеті поступово обертається сажею, що сиплеться, сиплеться на об'єктив камери, зачорнює його дужче й дужче, як на картинках у кабінеті окуліста, що ілюструють різні стадії глаукоми, – аж доки лишається просто тьма, чорний екран (саундтрек теж підібрати відповідний: щоб момент переходу від додекафонії до какофонії пройшов для глядача незавваженим). У фіналі, вже на чорному екрані, може бути чутно стук груддя, що падає на віко труни. Тільки, Боже борони, – жодних віршів, що пливуть титрами по екрану: віршів і так було забагато, вважалося, ніби вони виправдовують усе. «Все написано в п'яному стані», – це була похвальба перед читанням уголос за черговою пляшкою: додавало віршам ціни і підкручувало довкруг авторської голови ореол генія ще на кількадесят ватів яскравості: звісно, «богема», прокляті поети, діонісійський екстаз – все за філфаківською хрестоматією… Вірші, до речі, якраз збереглися, тільки тепер, коли чи не більшість учасників дійства лежить у землі, вже остаточно ясно, що нічого вони не виправдовують. Нічого не засвідчують – окрім, хіба, бажання цілого покоління будь-якою ціною втекти від реальності.

…Якісь налиплі лелітки, глухий відгомін відшумілого бенкету, можна нині вловити в Позаякових «Алкохоку», деяких ранніх оповіданнях Жолдака й Діброви, в «Рекреаціях» Андру-ховича… Небагато, скажемо прямо, і не те що до геніально-трагічно-юродивого Вєнічки Єрофєєва, а й до того-таки Довлатова українські «Меркуціо», попри, здавалося б, спільний пізньорадянський досвід, все ж ніколи не доросли: не витягли теми. Кажу це без докору, бо вини їхньої в тім нема: українська традиція не знає образу «симпатичного пияка» як культурного героя. На відміну від російської, де романсова циганщина з усіма її «ех-заґу-заґулял парнішечка» і «ти болі-болі-головушка» впродовж поколінь готувала масову свідомість до того, що напівпритомний М'ягков із його «легким паром» у чужій квартирі (про те, як такий персонаж мусив би ту квартиру ароматизувати, ніхто чомусь не замислювався!) може здатись молодій жінці еротично привабливим (ну, перебрав, подумаєш, із ким не буває!), в Україні популярна традиція до п'яниць ніколи поблажливою не була, тут все було трагічно без юродства – тьма і тьма: «Ой, кажуть люди, що він не п'є, / а він щодня із корчми йде, / а я, молода, перед нього / несу таляра золотого, / несу таляра золотого / викупить коня вороного», – і веселився не пияк, а жінка, коли їй вдавалось від нього втекти: «Лишу ти діти, лишу ти дрібні, а сама піду за Дунай», – якої пак іще недвозначнішої оцінки на матримоніальному ринку!.. (Майже весь наш діонісійськи-«вакхічний» фольклор, що характерно, жіночий – це ейфорія визволення від побуту, свято «сестринських» посиденьок, не плутати з пиятикою per se!).

Щоб «культурно легітимізувати» пиятику, перевести її в позитивний образний ряд, довелося вже в 1990-ті («бубабістам» і послідовникам) сягати, перескоком через два століття, аж у пізнє бароко – до Енея, парубка моторного, котрий усе-таки НЕ пияк – радше раблезіанський гедоніст, але і в ньому, «на всеє зле проворному», неважко розпізнати майбутнього засоромленого Карася, який, нетвердо держачись на ногах, у глибині душі чудово знає, що заслужив не на обійми незнайомої красуні в чужій хаті, а на свою розлючену рідну Одарку з макогоном напоготові – цю земну іпостась Зевса-громовержця, чия місія – раз у раз штурхати «ледащо», котре збилося з шляху й застрягло в шинку: ану лиш, поганий-мерзкий-стидкий-бридкий, мерщій упхав голову під холодний струмінь, глитнув розсолу – і марш на корабель, огидо, тобі ж іще Рим будувати!..

Припускаю, саме через цей брак симпатизуючої традиції в українській «алко»-культурі пізньорадянських «темних часів» так ніколи по-справжньому й не дійшло до чесної прямої мови «від першої особи»: «перша особа», скільки б не приміряла на себе маски «проклятих поетів» (про те, що в 1920-ті їх уже відносило покоління «Розстріляного Відродження», тоді мало хто знав!), все-таки не чула за собою достатнього «права голосу», над нею панував інший культурний припис: якщо п'яний – іди проспися! І навіть те, що в цій субкультурі було справді притягального – і що, певною мірою, спокушало й мене (я була збіса самовпевнена дівчинка!) з живим інтересом просиджувати годинами в різномастих компаніях за спогляданням п'яніючих і туманіючих «Меркуціо», гейби на веронському балконі, – елемент якщо й не геройства, то бодай якогось нонконформізму, соціальної фронди, єдиний, що був нам приступний у нашій юності (адже п'яний – той самий блазень-трикстер, який сміє сказати правду королівським лучникам – і якому взагалі за роллю належиться говорити правду!), – навіть це, навіть у старших і досвідченіших Жолдака й Діброви – теж розсипалось, «не долетіло», потонуло в зніченому «карасячому» бурмотінні… Як у тій пісні – «вода знесла». Або в Позаяковому хоку: «Здається, лиш недавно / ми разом сіли пить, – /а вже надворі осінь». Осінь, авжеж. А що ж було в міжчасі, куди поділося?…

У пам'яті застрягли лиш поодинокі епізоди: ось бездиханного молодого київського поета цілою делегацією (чоловічим, себто, її складом) вносять у поїзд після чергових «Днів літератури» на провінції, – а бездиханний зненацька, розплющивши одне почервоніле око, як циклоп, безпомильно скеровує його на обкомівську «шестьорку», що впродовж усіх трьох днів ревно була нас обтупувала, ще й наостанці присусідилася пособляти з вантаженням тіл у вагон, – і суворо запитує, ретельно карбуючи слова: «Іване Петровичу! (і запам'ятав же, дивись ти, ім'я-по-батькові!) Звідки тут тхне гімном?» Присутні тамують посмішки, пойменована «шестьорка» й собі пробує підхихикнути, перевести на жарт, але правдолюбний пияк непохитний, він уже збив, «змив» з уст заклепку, з якою від народження ходила кожна радянська людина, – і вперто повторює, раз за разом: «Я питаю вас – звідки тут тхне гімном?…» На тверезу голову тоді такого не вимовлялося – і навіть загальнозвісним стукачам (такі були на кожному курсі) ніхто нізащо не сказав би вголос, що вони стукачі. Втім, і сп'яну далеко не всі наважувались, – либонь, тим я цей епізод і запам'ятала: в тому віці мужчини ще цікавили мене огульно, як вид, – з усіх книжок випливало, що саме вони творять історію, і я терпляче вичікувала, коли ж вони нарешті почнуть її творити, стараючись виловлювати хоч якісь обнадійливі тому прикмети за зливою їхніх п'яних сповідей і мутнооких освідчень (згодом виявлялося, що вони запам'ятовували ті сцени «невдалого залицяння» куди краще, ніж я, й роками гострили мені за спиною ножі святої помсти за отриманого одкоша!). Втім, слухати їхні п'яні бесіди все одно було цікавіше, ніж тверезі: п'яні вони дійсно були талановитіші – шкода тільки, ненадовго, і проміжок талановитості, отого самого ейфоричного підігріву «по третій чарці», коли, за класиком, «в очах сяє, думка думку доганяє» (рій конфеті в кадрі!), з року в рік непомітно стискався, коротшав, танув… Меншало естетики, більшало тьми. Починалися неподобства: упав, побився, обблював… «Чума, чума на ваші дві родини… Зробили з мене харч для хробаків…»

А я й далі – не розуміла (пам'ятаю, як довго, аргументовано й пристрасно пояснювала одному такому «Меркуціо», скільки нашому поколінню належить виповісти не сказаного попередниками, і переконувала його взятися за роман з історії його родини, – що характерно, він мені це навіть пообіцяв, і я йому повірила, і ще не один рік була допитувалася при зустрічах, як посувається праця, – кажу ж, самовпевнена була дівчинка!). Не розуміла – попри те, що лабораторно студіювала, серед іншого, й психіатрію, і вже бачила під час лікарняної практики своїх перших душевнохворих – із таким самим заскленим поглядом і моторошнуватенькою багатозначною посмішечкою «я-вас-усіх-наскрізь-бачу», які в моїх «Меркуціо» з'являлися на стадії, коли доза влитого всередину алкоголю змушувала їх замовкати й підозріло бліднути. Недобрий то погляд і недобра посмішечка – раз угледівши, не забудеш, отож можна було б і впізнати… Але алкоголізм нікому тоді не спадало на гадку пов'язувати з душевними хворобами, – вважалося, що це виключно питання «сили волі», і я теж вважала так само (з усієї медичної літератури запам'ятала лише т. зв. «синдром випередження кола», за яким буцімто можна безпомильно розпізнати алкоголіка: хвороблива нетерплячка на вид невідкоркованої пляшки й роздратування всім, що барить до неї доступ, – проте, скільки пригадую, за нашими «проклятими поетами» нічого подібного не спостерігалося, а все, що не вкладається в знані нам описи, неминуче витискається свідомістю на марґінеси).

На ту пору, правда, вже й тусовка починала виказувати перші ознаки занепокоєння, – мовляв, Ікс чи Ігрек «п'є» (так, ніби самі вживали виключно березовий сік!), – і брала ім'ярека під колективну опіку, що на практиці означало – «цьому більше не наливати», плюс контроль за доставкою додому («щоб менти не загребли»). Решта незмінно покладалася на жінку – якщо в Ікса чи Ігрека така була (переважно, треба сказати, знаходилась!). Моя підозра, що Риму ніхто тут будувати не збирається, поступово міцніла до кондиції гіркого розчарування («тю, слабаки!»), – і, дописавши яких три роки ціджений, тлом до тих посиденьок, строфа за строфою, цикл «Нічні метелики» («Повільними пасмами диму невпинно обмотує тиша / Ці скулені постаті й келихів місячну креш, – /І ти ще не знаєш, що вже ні чорта не напишеш, /І ти ще не віриш, що вдосвіта, може, помреш…») та виставивши насамкінець остаточний діагноз («Підем проживати уривки не наших історій – /За цю неготовність із честю прожити свою»), я просто усунулася з цілої тої тусовки, – сказати б, покинула балкон, так і не дочекавшись обіцяної вистави: мовляв, робіть як знаєте – далі мені з вами нецікаво…

Сьогодні я вже знаю, що було далі: далі був ад. Тільки свідків йому ставало дедалі менше, – адже ад, це і є те, що діється вже за зачиненими дверима…

Зрідка двері прочинялися, і крізь шпарку до мене долинав уривок із какофонії божевільного оркестру, де всі інструменти розстроєно, а всі виконавці глухі. Найчастіше це діялось по телефону, в густу запівніч («я тут напився… думав, кому подзвонити, і вибрав тебе…»), – щоразу після того я назавтра цілий день сама почувалася хворою: нема на світі нічого страшнішого, ніж розпад особистості, особливо когось, кого знаєш давно і хто свого часу, що називається, «подавав надії» (де він зберігається, в якому колі пекла, той цвинтар складених надій?). «Тільки не клади трубку! Не клади трубку, пообіцяй, що не покладеш трубку!» – розпачливо кричав мені крізь ніч у вухо колишній «Меркуціо» («Я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста…», – чи не єдиний прорив в українську культуру прямої мови «від першої особи», і те, що цей Москальців шедевр сприймається в нас любовним хітом, а не тим, чим він є в дійсності – самотнім лементом покинутого всіма українського алкоголіка «темних років», де тільки й робили, що «пили – не п'яніли від дешевого вина», є лиш зайвим потвердженням так-і-непочутості тих, за ким зачинилася брама земного пекла). Як застерігали в середньовіччі, «у диявола теж є свої мученики».

Житейськипрактичний звідси висновок той, що не всяке співчуття є благо, і не всякому страднику варто вкраювати скибку власного серця. Принаймні ті нічні сеанси рваної й губленої – обов'язково життєво важливої, аякже! – думки, якій конче потрібна була пара вух, були вже чистісінькими «чорними месами» – чи, постмодерніше висловлюючись, енергетичним вампіризмом (іноді співрозмовець на кілька секунд зникав, після чого вигулькував, дивно відсвіжений і готовий до заходу на нове коло: «підзаряджався» з пляшки!). Вірші цим разом використовувалися вже суто як приманка, щоб під'єднати до телефону впольовану пару нещасних вух: «Послухай, який я написав вірш», – і яка ж тварюка після цього відмовиться слухати, навіть розуміючи, що бесідник в дупу п'яний і за всіма законами, Божими й людськими, треба сказати йому «піди проспися» – й покласти слухавку?…

Вірші, між іншим, часто бували добрі. Тільки що ліпші, то коротші: на дистанції, довшій за 10–12 рядків, уява «проклятих поетів» уже не трималася тропи – щось у неї втручалось, непойменоване й грізне, якась невидима всепожираюча сила, що не давала зосередитися ні на чому іншому, крім себе самої. В принципі, це й є Зло в чистому вигляді: чорний вогонь, який потребує все нових і нових дров. Живого духа, а відтак, коли духа не стає, і живої плоті.

Траплялося, декотрі з них приходили позичити грошей (яких ніколи потім не повертали: так, за народною демонологією, відьма приходить попросити «чогось із хати», бо її теж «палить всередині огонь»). Тоді вони теж довго сиділи, ніби боялися вийти на вулицю, і, мнучи обличчя в долонях, як пластилін, розповідали, як їм гидко й страшно від самих себе: запрошували побути з ними в їхньому аду. Потримати їх там за руку Вточити їм трошки живої крові: їхня власна вже була перетворена і, напевно, мусила горіти, скапуючи додолу…

Можливо, вони справді чекали, що хтось викупить їх собою?… Принесе себе в жертву – і тим випустить їх із темряви на світло?… І простягали з тьми свої вірші, просякнуті випарами солі й жовчі, в надії, що ті послужать їм за перепустку до раю?…

Інколи я записувала дещо з їхніх потрощених, як скло, монологів – мені здавалося, що з того коли-небудь вдасться скласти правдиве свідчення: репортаж із пекла. Але суцільного наративу тьма не пропускала (навіть Вєнічка Єрофєєв у найжорстокіших місцях відмовчується рядками крапок!). Єдиний, скільки-небудь зв'язний фрагмент у моїх записах належить все-таки мені, звучить моїм, а не їхнім голосом. Це було написано через дванадцять років після «Нічних метеликів» – тільки, на відміну від «Метеликів», цього я ніколи не публікувала. Але тепер уже можна: тепер, коли більшість акторів «першого складу» назавжди покинула сцену, можна бути певним, що надії на продовження нема – гра скінчилася.

– … А тепер вимкніть диктофон, – сказав лікар.

Ольга слухняно вимкнула.

Власне, все, що їй було потрібно, вона вже записала: історії, статистику, анамнез, хід лікування, корисні поради, застереження і таке інше.

Вже знала, як почне і чим закінчить нарис, замовлений редакцією.

Але те, що почула, вимкнувши диктофон, змусило її заклякнути з відкритим ротом.

А потім розсердитись. Навіть розлютитися.

– …ось такі справи… – на завершення додав Вікентій Павлович, головний лікар клініки «Соціальної терапії». – Сподіваюсь, ви про це не напишете. Тим більше – від мого імені.

Він суворо поглянув на неї і постукав олівцем по поверхні стола.

Ольга кивнула, підвелася, подякувала і попрощалася.

Все це зробила, немов механічна лялька.

Ідучи коридорами, помітила, що почався обід.

До їдальні стягувалися люди в спортивних костюмах. Зустрілася і Катерина, з якою розмовляла кілька годин тому. Приязно посміхнулась Ользі:

– Вже йдете? А може, з нами – чайку?

Ольга подякувала, чемно відмовилась, побажала удачі і швидко побігла сходами вниз, до виходу. Ніби щось вкрала, майнула думка. Історію Катерини вона вирішила поставити на початок своєї майбутньої статті…

– У нашій родині сильно пив прадід. Точніше, прапрадід, – казала Катерина. – Іноді, збираючись на якесь сімейне застілля, батьки переповідали легенди про пригоди нашого навіженого пращура – як він, маючи звання лейб-медика, аристократичне виховання, чималі статки, красуню-дружину і п'ятьох діточок, повертався додому напівроздягнутим, роздарувавши в трактирі весь свій одяг до нитки або на ярмарку ліз боротися з ведмедем, якого приводили цигани. Я сміялася з цих історій разом з усіма…

Перший келих шампанського я випила на своєму дні народження, коли мені виповнилось чотирнадцять. Напій мені дуже сподобався! Веселими, гострими бульбашками він стрельнув у мозок і – присягаюся! – в цю хвилину я зрозуміла свого пращура, котрий міг стрибнути на коня і помчати світ за очі, аби лише вихлюпнути свою зухвалість, радість, відчайдушність на тих, хто в затхлому світському товаристві ніколи не дозволяв собі бути не таким, як усі!

Коли у мене з'явилися власні заощадження, я, зібравши подруг, запропонувала купити шампанське. Вистачило аж на три пляшки на чотирьох.

Ми сіли на повалене дерево у глибині великого міського скверу. Світило яскраве сонце, довкола височіли сосни, а з-під рясного килима голок пробивалася перша весняна трава. Ми сміялися, жартували і пили шампанське з паперових рурочок, скручених з аркушів зошита. Пити треба було швидко, поки рурочки не розмокли. Я знову пережила неймовірне піднесення. З цікавістю відчувала, як загострився зір, якими чіткими стали барви і звуки. Я розрізняла серед сухих голок кожну зелену травинку, кожну краплю роси, а обличчя подруг і їхні голоси долинали до мене ніби з іншого боку світлового тунелю. Це було незвичайно.

Після третьої пляшки веселощі згасли. І ми якось непомітно розбрелися між деревами, приховуючи одна від одної бажання… ну, просто лягти на ці м'які, вологі голки і трохи поспати.

Пам'ятаю, як довго я добиралася додому, ступала по калюжах, потрапляла в якісь вириті траншеї, наштовхувалась на дерева, що виростали прямо на моєму шляху, і намагалася йти якомога рівніше. З ким такого не бувало – нехай жбурнуть в мене камінь! – додала Катерина, поглянувши на Ольгу.

І та посміхнулась, згадуючи щось подібне зі свого шкільного життя.

– До будинку дісталася околицями, уникаючи транспорту і вже на підході шалено боялася, що мене помітять сусіди. Певно, мій прадід посміявся б з того!

Батьків, дякувати Богу, не було вдома. Я швидко скинула з себе брудні черевики, стала під душ і лягла в ліжко. Думала, засну і все минеться. Але «кидало» мене півночі! Щойно я заплющувала очі, як всередині починалося те, що називається «вертольотик»: в голові крутилися пропелери, нудота одразу підступала до горла, і я шалено боялася, що це буде помічено батьками. Тоді я заприсяглася собі, що цей мій досвід буде першим і останнім.

Власне, до закінчення школи так воно і було. Навіть на випускному пила лише сік, з жахом згадуючи ту ніч.

Веселе і вільне життя почалося в інституті. Там пили майже всі. Коли було сутужно з грошима, купували «Золоту осінь» або яблучний сидр, коли отримували стипендію – розважалися горілкою чи шампанським. Були молоді, здорові… На тлі загальних веселощів зав'язувалися любовні романи, виникало бажання частіше зустрічатися, дуріти, радіти життю, підсилюючи емоції алкоголем.

Я закінчила медичний інститут, пішла працювати в поліклініку. В особистому житті все було невизначено: хлопець, з яким я зустрічалася, кудись зник, потім випірнув з моря життя вже одруженим, а мій новий знайомий не спішив пропонувати мені руку і серце. Не можу сказати, що я сильно переживала з цього приводу. Мені подобалося, що після роботи не треба поспішати додому з кошиками продуктів, як це робили інші. Могла дозволити собі зайти до кав'ярні, з'їсти смачний грибний жульєн, морозиво або тістечко, запивши його бокалом холодного шампанського чи моїм на той час найулюбленішим напоєм – кампарі з апельсиновим соком.

Я була сама, грошей вистачало, та ще й батьки підкидали «на перших порах». Келих вина після роботи став моєю звичкою. Я вважала цю звичку аристократичною. До того часу батьки розміняли кватиру на дві, вважаючи, що я вже доросла, самостійна і мушу влаштовувати своє особисте життя так, як мені хочеться. Я стала незалежною жінкою. І мушу сказати, відчувала заздрість з боку зайнятих буденними родинними справами подруг. Вони час від часу навідувалися до мене. Ми готували щось смачненьке і робили «розбір польотів» під гарні напої і закуски. Потім вони йшли, цілком заспокоєні, до своїх щоденних «мартенів» і я раділа, що мене обходить рутина побуту.

…Той день я пам'ятаю досить добре.

Тисячі днів, що були після нього, випали з пам'яті. А цей чомусь лишився… Тоді, за пару годин до кінця робочого дня, я відчула непомітний поштовх – ніби хтось усередині лагідною рукою перебрав усі мої нутрощі, натякаючи, що непогано було б зараз, саме зараз охолодитися келишком чогось смачненького. Через півгодини поштовх став настільки відчутним, що я, не вагаючись, відлила до мензурки грамів тридцять чистого спирту, розбавила його дистильованою водою (і того, й іншого в лабораторії було повно!) і швиденько випила. Лагідна рука відпустила мої нутрощі, погладивши зсередини кожен орган, кожну клітину. На душі стало легше.

З того самого дня все в моєму житті змінилося. Все стало легше, простіше. Навіщо чекати закінчення робочого дня, якщо можна покращити собі настрій (який, варто сказати, добряче псували деякі пацієнти) тим, що завжди є під рукою? Та ще й безкоштовно?! І якщо «трошки», «на один зуб», тобто ковточок, то це виглядає цілком пристойно.

Я сама не помітила, як зламалася моя філософія щодо «аристократичних» напоїв і я поволі перейшла на розбавлений спирт. А час вживання «ковточка» пересунувся спочатку до полудня, а потім почав мучити чи не зранку.

Я думала, що ніхто з колег цього не помічає. Адже досить непогано навчилася володіти собою. А через півроку мені стало байдуже, що подумають ці «нудні півні і квочки».

І коли мені запропонували перейти на посаду медсестри, а згодом санітарки, я лише зневажливо скинула брови. І зрозуміла, що, хоч програю в грошах, проте у мене є свобода бути собою.

Я швидко давала раду своїм обов'язкам в лабораторії, чудово справлялася з миттям пробірок, стін і підлоги. Чистота там, до речі, завдяки мені була бездоганною. І, закінчивши справи, під вечір іноді залишалася спати на вузькому лікарняному бамбетлі, адже йти додому після випитого вже не хотілося, не було сенсу.

Співробітники ставилися до мене по-різному. Деякі жаліли і навіть покривали мої прогули (таке теж стало траплятися досить часто), інші дивились зневажливо. Але мені було наплювати!

Свою роботу я виконувала вправно, з єдиною думкою: «Ось швиденько приберу і – вип'ю!»

А через рік почалися запої… Не дуже приємна, скажу вам, річ…

Бувало, протримаюсь пару тижнів, а потім беру відгули, накуплю дешевої горілки і заляжу вдома.

Звісно, в дні абстиненції я часом думала про те, що з усім цим треба закінчувати, докоряла собі, божилася, що скоро почну нове життя. Але це були лише тимчасові настрої. Без випивки я сумувала, впадала в ступор, відчувала щохвилинне роздратування, нервувалася, ненавиділа світ. Щоби радіти, мислити і бути собою, мені треба було так мало – усього одна чарка. Ну, дві… три…

Про те, що я хвора, мені прямо сказала моя колишня однокласниця. До речі, та сама, з якою ми розпили шампанське в міському сквері. Вона приїхала у відрядження з іншого міста, в якому жила зі своєю родиною, і я радо прийняла її.

Думала, ось наговоримось, назгадуємося, насміємося! Вранці накупила смачненького, щоб разом поласувати під вечір. Але…

Але з роботи приповзла ніяка, відмахнула подругу рукою, попрямувала до туалету, а потім завалилася на ліжко так, як була, і так, як звикла, – в одязі і взутті.

«Тобі треба лікуватися», – сказала подруга вранці. Я оскаженіла! Закричала, що, якщо захочу, зможу не пити. Але це мої справи! «Якщо ти кажеш саме так, – сказала подруга, – це означає, що дійсно – пора. Адже жоден алкоголік не визнає себе хворим! Ніколи і нізащо. Якщо ж настане день, коли ти це визнаєш – то буде твоїм першим кроком до іншого життя. Але вибір за тобою…» Вона зібрала речі і поїхала. Ми були інші. Ми були з різних планет.

Але, скажу відверто, я думала над її словами.

Як годиться, в призначений моїм внутрішнім чортиком час, я пішла в запій. Мов човен у плавання. З гордо піднятою кормою і з піратським прапором на щоглі.

А через тиждень, тяжко виходячи з хвиль мого моря, я поглянула на себе в дзеркало.

І жахнулась: мені лише двадцять дев'ять, а на мене дивилася сорокарічна жінка з вимученим обличчям, яка не виглядала ані щасливою, ані господаркою своїх бажань. Вперше, старанно розбиваючи слова на склади, я вимовила: «Ти – ал-ко-го-ліч-ка. Ти – хвора».

Але кинути пити самостійно не змогла.

Тому я тут… 

…Чудова історія, подумала Ольга, те, що треба.

У нарисі вона буде «розбита» запитанням до лікаря і його відповіддю.

Отже, це має виглядати так.

– У чому ж головні причини алкоголізму?

– Головні причини виникнення такої проблеми – соціокультурні й особистісні. До соціокультурних належать родинне оточення – якщо в родині п'ють батько, мати або чоловік, дружина. Такі люди поволі втягуються до пияцтва разом із ними. Впливає і оточення ровесників або колег, які вживають алкоголь, а також усілякі стреси на роботі. До особистих причин відносять все, що пов'язане з генетично закладеним потягом до алкоголю, з темпераментом, з психологічним станом. Скажімо, коли людина переживає любовні невдачі, перебуває у самотності або якщо їй (і це частіше за все стосується жінок!) доводиться долати огиду перед нелюбом…

Далі можна не цитувати, подумала Ольга, адже лікар казав про те, що часом люди п'ють, аби подолати безсоння, стан тривоги чи просто заради задоволення. Краще процитувати ще одну типову історію. І вона теж була вже записана на диктофон… 

З усіх осіб, котрих побачила в лабіринтах клініки, Ольга обрала «благополучних».

Все, що стосується інших, було їй більш-менш зрозуміло: погане виховання, неповні родини, низький рівень освіти і культури. Хтось встрягав у халепу від самого початку свого життя, маючи для того всі підстави, адже був народжений «на дні». Представників такого штибу вона надивилася і наслухалася під цілодобовим супермаркетом: безтямні обличчя, сині тіні під очима і розпухлі носи.

Хтось потрапляв у тенета власної слабкості, не витримуючи життєвих трагедій чи просто побутових негараздів. І такі їй здавалися найбільш вигідними кандидатурами для розмови.

Тому, зустрівши в передпокої гарну пару, вмовила їх розповісти про себе. Говорити вирішила з чоловіком…

– У нас було романтичне кохання, – розповідав Сергій. – Ми вирішили так: перші три роки живемо «для себе», потім заведемо малюка, а ще краще – двох, адже в моїй родині були двійнята. Але проминуло п'ять років, а Світлана не могла завагітніти. Мене це не дуже хвилювало: буває по-різному! Дружина нервувалась, їй дуже кортіло «виконати план» в призначені терміни. Але проминув ще рік перед тим, як нарешті я почув гарну звістку: ми чекаємо на поповнення! Сім місяців вагітності, не зважаючи на шалений токсикоз, стали для нас очікуванням щастя. Я не міг стриматись і купував дитячі костюмчики, пінетки, іграшки, хоча люди казали, що це погана прикмета…

Прикмета дійсно виявилася поганою: на сьомому місяці Світлана потрапила до лікарні з кровотечею. Вагітність зірвалася. Наш малюк (це був хлопчик!) помер, незважаючи на зусилля лікарів. Нас втішали, казали, що ми молоді і в нас ще будуть діти. Але попередили: у Світлани слабкий імунітет, і наступного разу треба лягати «на збереження». Ми підтримували одне одного, як могли. У дружини з'явилася нав'язлива ідея завагітніти якомога швидше.

І це невдовзі сталося. Цього разу нам дійсно поталанило: з'ясувалося, що ми очікуємо на двійню – хлопчика і дівчинку! Я опікувався дружиною, як міг, майже носив на руках.

На п'ятому місяці вона лягла до лікарні і героїчно боролася за наших малюків, виконуючи всі настанови лікарів. За кілька тижнів до призначеного терміну я забрав її додому – перепочити, взяти все необхідне, морально підготуватися в рідних стінах до пологів. Все йшло непогано, і нам дозволили побути вдома.

Коли ж ми зібралися до лікарні, сталося те, що тепер я називаю «вишкіром долі».

Я залишив Світлану на порозі будинку і наказав чекати, доки піджену авто під самі сходи. У нас в під'їзді три жалюгідних сходинки. Усього три! Але вони були вкриті снігом – пухнастим першим снігом, що випав рано і запорошив собою кригу, що наросла на них за ніч. Одне слово, авто вона не дочекалася, а, зробивши крок, покотилася вниз.

…Хлопчик народився мертвим. Дівчинка прожила тиждень…

Життя перетворилося для нас на суцільний ланцюг трагедій.

Я вирішив так: нехай Світлана посидить вдома. Про вихід на роботу не могло бути і мови.

Я працював на двох роботах, купував їй речі і все смачне, приносив цікаві книжкові новинки, купив їй мольберт, щоб вона відволікалась малюванням, яке дуже любила й поволі приходила до тями і до тієї думки, що життя не скінчилося, що воно триває і ми мусимо продовжувати свій шлях, який на початку виявився таким складним. Я хотів одного: побачити на її обличчі посмішку або хоча б те осяяння, яке я так любив у ній.

І нарешті побачив.

Одного разу, прийшовши з роботи, я помітив, що Світлана посміхається! Вперше за довгий час. Від неї пахло вином. Вона сказала, що приходила подруга і вони трохи випили, погомоніли, біль відступив.

Я не побачив у тому нічого страшного. Навпаки: часом, повертаючись з роботи, разом із іншими продуктами, купував пляшку доброго вина на вечерю. І тоді знову моя дружина перетворювалася на ту гарну, життєрадісну красуню, в яку я колись закохався до безтями. Наступного ж ранку я знову бачив перед собою розгублену і зневірену тінь.

Каюся: я став уникати її настроїв і розмов. Ішов на роботу рано, коли вона спала, повертався пізно. Лягав біля неї, чув важке дихання поруч. Снідав сам і знову йшов на роботу. Жив, мов робот у надії, що колись вона прийде до тями і ми почнемо все заново. Не помітив одного: Світлана стала досить серйозно випивати.

Говорити про це не хотіла. Замикалася в собі, почувши хоч якийсь натяк на зауваження.

Я перестав залишати їй гроші.

І тут почалося найжахливіше – те, що я й уявити не міг. Моя дружина, будучи людиною освіченою, інтелігентною, розумною, охайною і досить іронічною, знайшла вихід зі становища: з хати почали зникати речі! Я просто не уявляю, як і кому вона могла їх продавати! Часом вона просто шукала під гастрономом таких самих, як вона, і пригощалась чаркою у бомжів чи закінчених невдах. Часом збирала порожні пляшки… І знову покаюсь: я лише дратувався, дивувався і, відверто кажучи, зневажав. Не розумів, що хвороба підступила так близько. Гадав, що наші стосунки закінчились і ми більше не маємо жодних перспектив.

У нас почалися скандали. Часом, відчуваючи відповідальність, я зривався з роботи і кидався шукати дружину під магазинами, тягнув до хати, зачиняв. Одного разу навіть вдарив…

Але нічого не допомагало.

Я зрозумів, що нам варто розлучитися. Я думав лише про себе.

Одного разу Світлана не повернулася додому. У першу мить я подумав: от і добре. Але в другу кинувся до телефону, обдзвонюючи всіх спільних знайомих. Згадав і ту подругу, з якою дружина випила першу пляшку. Набрав номер і одразу почув її переляканий голос: «Приїжджай! Вона, здається… того…» Я взяв таксі й за півгодини увірвався в квартиру.

…Світлана лежала на дивані, закинувши голову. Я викликав «швидку». Три дні мою дружину рятували від шаленої інтоксикації. Лікарі сказали, якби я запізнився хоч на годину, вона б померла.

Першими словами, які я почув від неї були такі: «Я хочу лікуватися…»

Ми довго говорили, плакали, просили вибачення одне в одного, докоряли собі, вирішили розпочати все заново, говорили про майбутніх дітей.

Тепер Світлана тут… 

Світлана сиділа поруч з трохи дивною посмішкою і здавалася Ользі недоступною красунею. її чоловік говорив, весь час тримаючи її за руку, ніби гаряче звертався саме до неї.

Отже, подумала тоді Ольга, для обох це інтерв' було ще одним психологічним тренінгом, який вони провели разом.

І цю історію варто «підкріпити» кількома професійними пасажами Вікентія Павловича.

– У яких випадках людині вже необхідна допомога спеціаліста?

– Існує кілька стадій, котрі проходить кожен, хто прикладається до чарки. Перша: початок вживання. Зазвичай це відбувається в молодому віці і вважається природним. Молода людина експериментує зі своїми станами, куштує різні напої, варіює з дозами і дослухається до своїх відчуттів. Друга: соціальне вживання. Воно відбувається в колі друзів, колег або ділових партнерів. Часто – через необхідність підтримати компанію чи важливу для кар'єри і роботи справу. Третя: звичне вживання, коли випивка стає невід'ємною частиною і ритуалом життя. Четверта: надмірне вживання, при якому доза збільшується, адже маленької організм вже не сприймає. І нарешті – п'яте: хворобливий потяг. Утрьох останніх випадках вже варто звертатися по медичну допомогу до фахівців.

– Чи може жінка, що зловживала алкоголем, народити здорову дитину?

– Навіть якщо дитина народиться без явних відхилень, вона буде фізично ослабленою, матиме схильність до різноманітних вірусних захворювань і тяжче переноситиме лікування. Це в кращому випадку.

– Отже, алкоголізм – погана звичка чи хвороба?

– Алкоголізм – тонка молекулярна патологія. Під впливом алкоголю всередині клітини відбуваються такі зміни, котрі потім не дозволяють їй існувати без допінгу.

Але на певному початковому етапі вони ще самі борються з токсинами, автоматично вивільняються від них і таким чином в організмі випрацьовуеться деяка толерантність до алкоголю – коли людині здається, що вона може пити не п'яніючи! Але це – помилка. Є межа, переступивши яку людина стає хронічним хворим.

Після кількох подібних відповідей на поставлені Ольгою запитання лікар розповів ще одну історію, яку Ольга вирішила не використовувати в нарисі, адже матеріалу вже набралося багато, і тому просто вислухала, тримаючи диктофон у руці і крадькома поглядаючи на годинник – все, що треба, вона вже дізналась…

– Вона народилася в бідній католицькій родині. її батько працював в універмазі. Звичайна родина, бідна, мов церковні миші… Попри це і вона, і її брат непогано малювали й обоє мріяли стати справжніми художниками. Вона мала неабиякий хист, але мало вірила в себе і тому розпочала «кар'єру» з роботи моделлю, адже мала й ще один неабиякий дар – красу, що приваблювала око і просилася на полотно.

Підробляючи таким чином, вона все ж таки вступила до академії мистецтв і почала малювати Вона могла б стати знаною і навіть видатною художницею. Але, крім малярського таланту і краси, мала ще й третій дар. Один поет назвав його даром «відчайдушного кохання». Власне, те, що заважає…

Вікентій Павлович глянув на Ольгу прискіпливим поглядом, від якого вона зіщулилась, ніби лежала перед ним на гінекологічному кріслі.

– Заважає чому? – запитала вона, щоби не тягнути якусь важку паузу, що виникла між ними.

Лікар стенув плечима.

– Всьому! Жити. Бути собою. Виконувати своє призначення… Ви не згодні?

Ольга похитала головою – мовляв, ні, не дуже.

– Ну от і вона вважала так само! – посміхнувся лікар і продовжував говорити, не зводячи з Ольги гострого погляду: – Тому, коли зустріла ЙОГО, решта припинила для неї існування: власне малярство, статки, забобони, спротив її католицької родини. Вона переїхала до нього у вбогу кімнату, заставлену мольбертами, і почала служити своєму божку, вірячи в нього більше, ніж в самого Бога… Крім неї і кількох друзів, ніхто не сприймав його всерйоз. Його картини не купувались і не виставлялися… – Вікентій Павлович помовчав і додав: – Ті картини, за які нині товстосуми відвалюють мільйони. Звісно, він пив. І не тільки. Мав ще купу різних хвороб – скажімо, запалення плеври, сухотний менінгіт. Але головною була душевна – та, котру мають генії і… божевільні. Він був генієм.

Вона стала його жертвою. Звичайна історія. Я б сказав, звичайний анамнез. Інших пасьянсів не буває…

Він знову замовк.

Ольга опустила очі до свого нотатника і, поки тривала пауза, креслила в ньому якісь незрозумілі графічні лінії – гострі і переплетені, як її думки.

– Не буває? – запитала вона, відриваючи олівець від аркуша.

– Принаймні я інших прикладів не знаю. Геній і жертва завжди йдуть поруч. І лише в такому випадку офірування може бути виправданим.

Він затнувся і додав тихим голосом:

– Решта – побутова банальщина. На жаль…

– Чи могла б я поговорити з цими людьми? – запитала Ольга.

Лікар зареготав, поплескуючи себе по колінах, мов людина, жарт якої вдався на славу:

– Вони померли. Давно померли! Померли, як мріють всі закохані, – в один день…

Ольга відсахнулась, адже його сміх і цей поворот в розмові видалися їй дивними.

Певно, подумала Ольга, якщо довго мати справу з хворими, сам стаєш трохи… дивакуватим. Їй захотілося якимось чином закінчити бесіду і швидше вийти на свіже повітря.

Але Вікентій Павлович не дав їй вставити ані слова, повівши далі:

– А знаєте як? Він – від хвороб і пияцтва, просто на вулиці. На засніженій, холодній вулиці… Можливо, тій самій, котру назвали його іменем. А вона… Вона викинулася з вікна. Його смерть зачинила перед нею усі двері, навіть незважаючи на те, що вона мала народити йому другу дитину. Ось така була історія… Геній і жертва.

– Але ж… – несміливо зауважила Ольга, – це зовсім не стосується проблеми…

Лікар криво посміхнувся:

– Ну, напишете її потім. У рубриці «Великі історії кохання». Мабуть, така у вас є. Читачі це полюбляють…

– Така рубрика є, – роздратувалася Ольга, – але в ній не пишеться про алкоголізм! Все виглядає красиво. І те, що ви назвали офіруванням, я б краще назвала так, як ви сказали на початку – «відчайдушним коханням». Дякую за бесіду. І…

Вона хотіла підвестися, але він зупинив її владним жестом:

– Звісно. Коханням. Великими стосунками! Всім, що може виправдати знищення однієї людини іншою! Адже ми ж звикли жаліти передусім самого хворого. Але – зауважу! – хворого, котрий «захворів» добровільно. Розумієте? Доб-ро-віль-но.

Побачивши, як Ольга звела очі до стелі і зітхнула, він палко повів далі:

– Ви можете уявити собі людину, котра б добровільно згодилась на те, щоб в неї вживили ракову пухлину? Ні? Звісно, таких людей на світі не буває. Алкоголізм – той самий рак, що роз'їдає тіло зсередини – поступово, методично, повільно. То яка ж різниця? Вона лише в тому, що цей «алкоголічний рак» можна зупинити. Але, за моїм досвідом, мало хто на це здатен. Спочатку – не хочуть. Потім – не можуть. А потім стає вже пізно. Мої пацієнти потрапляють сюди по другому, по третьому разу. Спочатку я шалено вболівав за них. Вірив у їхні клятви, проводжав до брами ледь не з оркестром, вірячи в успіх свого лікування. А потім звернув увагу на інше. На те, що назвав «синдромом Жанни Ебютерн». Тобто тим важким психічним розладом, котрий стається з тими, хто живе поруч. І лікувати потрібно саме їх!

Вона, Жанна (а розповів я саме про неї!), могла б стати гарною, неперевершеною художницею, виховати дітей, дочекатися посмертної слави свого бога, примножити її…

– Певно, вона дуже любила його. І вам цього не зрозуміти! – злим голосом сказала Ольга і сама здивувалася з того, що інтерв'ю, котре розпочалося так чемно й інформативно, завершується для неї таким роздратуванням і несподіваним нападом головного болю…

Встати і вийти – єдине, чого вона бажала в цю мить!

– А ви змогли б піти на таке? – несподівано запитав Вікентій Павлович.

Ольга стрепенулась.

Не очікувала на запитання, адже до того ставила їх сама.

– Я? До чого тут я?… – промовила вона, важко ворушачи стомленими після майже чотиригодинного перебування на території лікарні, мізками.

Цієї миті він і попросив її зробити те, що Ольга виконала із задоволенням:

– Вимкніть, будь ласка, диктофон.

Він виглядав утомленим.

Зняв окуляри, дмухнув на скельця, механічним рухом протер їх краєм білого халата. Подивився на неї уважно, до крижаного джерельця, що вмить розтеклося по її лопатках і несподівано жорстко і чітко вимовив:

– Те, що ви побачили сьогодні – відпрацьований людський матеріал! Популяція приречених на самознищення. Вони як… «добровільні санітари» – звільняють від себе і без того хворе суспільство.

Ольга заклякла перед ним, задихнувшись від гніву.

– Чудово! Таким чином ви їх лікуєте? – знущально запитала вона.

– Звісно, ні. Але, якщо відверто, деяким з тих, хто здатен витримати правду, я кажу це прямо. Як писав Ніцше: «Підштовхни того, хто падає». І, як писав один поет: «З поверженим – не піднятися…» Я кажу це лише тим, у кому бачу амбітний потенціал виборсатись. Якщо хочете, це моя метода, про яку я ніколи не буду розповсюджуватись. Тим паче, для преси. Але, що дивно, вона часом спрацьовує!

– Це жорстоко… – сказала Ольга, розуміючи, що її матеріал, взятий для чемної і правильної статті, тріщить по всіх швах, і тихо додала: – Не думаю, що Жанна Ебютерн вас зрозуміла б. Якщо любов – можна вибачити все…

– Наприклад, що? – хитро зіщулився він.

– Все! – вигукнула Ольга.

– «Все» – поняття непевне, – іронічно звів брови Вікентій Павлович. – Що ж, по-вашому, входить у нього, га?

Ольга замислилась.

Дійсно, що? Пізні повернення? Постійний запах перегару? Неохайність? Глупство хмільного воркотіння? Затяжний, безрадісний секс? Брехня? Зрада? Тазик біля ліжка? Жалюгідність обіцянок? Каяття і безперервний ланцюжок повторів після нього? Сором перед іншими? Синці на руках і під очима? Змарновані роки? Безвихідь старості? Смерть власної душі?… Що?

Вікентій Павлович дивився на неї і чекав на відповідь, яка так і не склалася в її голові.

Ольга різко підвелася, стримано подякувала і попрощалася.

Все, що з таким задоволенням і почуттям добре виконаного обов'язку записала на диктофон кілька годин тому: чудові пронизливо-оптимістичні історії, поради, корисну інформацію, – здавалося її лише яскравою обгорткою для отруєної цукерки.

Що тепер з нею робити?

Вже виходячи, обернулася з порогу:

– Навіщо ви мені все це сказали?

І почула те, що здивувало її ще більше:

– Не люблю принижених жінок…

…На вулиці почався дрібний дощик.

Але, виходячи з клініки, Ольга забула, що в сумці лежить парасолька. Швидко пішла, а потім побігла довгою алеєю з відчуттям, що тікає з-під лопати киплячої смоли. Вона не могла знати, що Вікентій Павлович кілька хвилин дивився на неї з заґратованого вікна свого кабінету і кивав услід, немов відправляв човен у далеке плавання.

…Нарис – такий, яким він мав бути, – вже склався в голові.

Дві реальні історії, аналіз, статистика, методи лікування, оптимістичні висновки, застереження і поради. Якісь приклади зі світового досвіду і зовсім трохи (це вона вирішила після оповіді лікаря) про вади геніїв…

Ольга сіла за комп'ютер. Поглянула на годинник: пів на другу ночі.

Дослухалась до звуків на сходах: ліфт не гув.

І, певно, вже не загуде…

Ольга поклала пальці на клавіатуру, немов піаніст, приміряючись до них і дослухаючись до себе. Вона мала зіграти цю симфонію бездоганно!

І тому треба налаштуватися так, як ніколи.

Так, як ніколи…

Перед її очима постало обличчя Вікентія Павловича: «Не люблю принижених жінок…»

Воно було схоже на обличчя Мефістофеля, Воланда, Асмодея, Люцифера, Баала і всіх сімдесяти двох демонів, котрі, прагнучи зла, часом «здійснюють благо».

…Писала довго. А вийшло – коротко.

Роздрукувала.

Поклала записку на стіл між тарілкою із захололими котлетами і мискою зів'ялого салату.

Склала ноутбук.

Покидала в валізу кілька необхідних речей, не шкодуючи ані про жодну зайву, як потім скаже адвокат, «нажиту спільно» – і вийшла в вологу ніч.

Якоїсь миті їй здалося, що вона – човен. Зовсім маленький, не дуже стійкий і сміливий у бурхливих хвилях, які їй тепер належало долати самостійно, але нарешті – вільний…