"БРАТИ СЕЛЯНИ! НАДХОДЯТЬ ВИБОРИ. – такі листівки в жовтні 1895 року поширювали околицями Перемишля. Тепер це місто на території Польщі, а наприкінці ХІХ ст. було одним із найбільших українських осередків. – Ви розумієте важливість цієї хвилі. Ви знаєте, що обрані до Державної Ради посли зможуть нас захистити від усіх кривд, знущань і зловживань, або можуть нас придушити ще більшими тягарами, ніж ті, які ми несемо. Отже, розумно і серйозно до справи, брати селяни. Нехай у Державній Раді займе місце наш щирий захисник і опікун. За важкі податки, за гірку військову службу ми маємо єдину можливість, тобто наше право вибирати послів. Не даймо вирвати собі це право. Брати селяни, ви не допустите до того, щоб селянським послом був магнатський син, син бучних панів. Ви не зрадите селянській справі, а чесно і сміливо виберете людину, свою з крові і плоті, людину, яка б гідно захистила ваші справи. Такою людиною є Іван Франко зі Львова".

Випробувати свої сили в політиці письменнику 49-річному Іванові Франку запропонував місцевий політик Степан ­Новаківський. Галичина тоді перебувала у складі Австро-Угорської імперії. Більшість міського населення краю становили поляки, серед селян переважали українці – "русини", як тоді казали. На виборах до Державної Ради – парламенту – вони мали різні права. Учасників голосування ділили на чотири групи – курії. До першої входили великі землевласники, до другої – представники великих міст, третя курія об'єднувала купців і фабрикантів, четверта – селян. До виборів не допускали неповнолітніх, жінок, банкрутів і засуджених. Окрім того, був жорсткий майновий ценз – для кожної курії існував мінімальний податок, що повинні були платити громадяни, аби мати право голосу. Виходило так, що в першій курії одного депутата в окрузі обирали 64 поміщики, а у четвертій – майже 70 тис. селян.

Голосування в сільській курії було в два етапи. Спершу кожна громада визначала від одного до п'ятьох виборців, залежно від кількості населення. А ті вже голосували безпосередньо за кандидата.

8 травня 1895 року помер депутат Державної Ради від сільської курії Перемишльської округи землевласник-­поляк Антон Тишковський. На 31 жовтня були призначені позачергові вибори, на які заявився син покійного – Павло. Його конкурентом мав стати Франко.

"ІВАН ФРАНКО – СЕЛЯНСЬКИЙ СИН, ВИХОВАНИЙ У ЧОРНІЙ БІДІ, НА ЧОРНОМУ, КРИВАВО ЗАРОБЛЕНОМУ ХЛІБОВІ, – ЙШЛОСЯ ДАЛІ В ЛИСТІВЦІ. – ВСЕ ЖИТТЯ ВІН БОРОНИВ СЕЛЯНСЬКІ СПРАВИ. За селянську справу він терпів страшні переслідування, але ніколи не переставав різати панам правду в вічі. В газетах, книжках і віршах він описував селянську недолю. Нехай буде нашим послом. Нехай розкаже у Відні, яке ярмо ми тягнемо. Брати селяни! Закликаємо вас в ім'я того, що ви терпіли, в ім'я тієї нужди, яка стогне по наших селах, щоб ви не запродували своїх прав за миску чечевиці".

На передвиборну агітацію було менше місяця. "Франко приїжджав кілька разів на віча до Мостиськ, що відбувалися в так званій червоній корчмі з великим заїздом для возів, – описує Степан Баран, автор спогадів про письменника. – З оповідання мого батька знаю, яке величезне враження справляли на селян вічеві промови Франка, що говорив спокійно, речево, наче батько до рідних дітей. Зміст його промови залишався незатертий у пам'яті слухачів".

Перша зустріч у Перемишлі закінчилася арештом кандидата – начебто за те, що не отримав "лєґітимацію" на перебування в місті. На віче, що мало відбутися за три тижні, зібралися більш як тисяча осіб. Поліція наказала всім розійтися – через небезпеку холери. "Се була, очевидно, cholera politica, спеціальна хвороба, що вибухає тільки там, де треба ударемнити або розігнати неприємні масові зібрання", – писав Франко у статті "Новий галицький вибір" для віденського часопису Die Zeit.

За прихильниками письменника посилено стежили поліцаї. Агітатора Олексу Муштука протримали в комісаріаті 16 годин без їжі та води. На два дні затримали брата Степана Новаківського – Петра. Студента-медика Василя Гукевича схопили на ринку. "Агітував перед селянами в часі, в якім агітування було заборонено", – йшлося у рапорті. Натомість агітатори Тишковського мали повну свободу.

    Карикатура на вибори 1895 р.

НАПЕРЕДОДНІ ГОЛОСУВАННЯ ФРАНКО ПОЇХАВ ДО ДОБРОМИЛЯ – ТЕПЕР МІСТО СТАРОСАМБІРСЬКОГО РАЙОНУ НА ЛЬВІВЩИНІ. Побачене описав у газетах Die Zeit і Kurjer Lwowski. Шинок "У Беня" був заповнений приїжджими виборцями. Грала музика, розпивали алкогольні напої. "Посіпаки" Тишковського пильнували, щоб до приміщення заходили тільки селяни, які мали при собі картку учасника голосування. Також вишукували виборців по місту, хапали попід руки й вели до шинку. Кожному вручали квитки, за які можна було набрати достатню кількість пива, горілки та закусок. Будинок, у якому зупинився на ніч Франко, обступили з десяток чоловіків. Мали вказівку побити кандидата, щойно він захоче піти в місто. З настанням сутінків померзли й пішли геть.

Навколо будинку, де проходило голосування, зібрався натовп оплачених поміщиком людей. Процедуру розпочали о 10.00. Вона проходила відкрито – виборці заходили до кімнати й називали комісії прізвище свого кандидата. Тих, хто голосував за Франка, на виході обсипали лайкою, декого побили. Павло Тишковський особисто спостерігав за цим видовищем.

– Ні, доки жию, не хочу бути більше виборцем! – обурювався селянин Микола Заяць. – Мій отець був виборцем і дістав биття, та й мені трафилося таке саме.

– Е, то ще не біда, – відповідав йому товариш. – А то би ти навіть не знав, що маємо конституцію.

Опівдні сказали, що голосування завершене. Не чекаючи звісток з інших місцевостей, у Добромилі почали стріляти з гармат на честь перемоги Тишковського. Згодом стали відомі офіційні результати виборів у Перемишльському окрузі: поляк отримав 494 голоси, українець – 122.

"Я ВДАВСЯ У ТУ БОРОТЬБУ БІЛЬШЕ З ПУБЛІЦИСТИЧНОГО, НІЖ З ПОЛІТИЧНОГО ІНТЕРЕСУ, – ПИСАВ ФРАНКО В ЧАСОПИСІ DIE ZEIT. – Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені, певно, і не снилося: вибір пана Тишковського дався йому досить дорого. Довір'я 400 виборців коштувало йому 8–10 тисяч злотих. Найбільшу часть сієї суми забрали, розуміється, агенти. Вони повинні би прислати мені адресу з подякою. Натомість пан Тишковський мав би бути дуже обурений на моє зухвальство. Адже теперішній вибір важний у ліпшім разі тільки на півтора року. Отже, до скорого, милого побачення, пане Тишковський".

На початку 1897-го закінчилася каденція Державної Ради. Новий її склад мав зібратися 27 березня. Франко й Тишковський знову зійшлися в передвиборній гонці. Українця висунули кандидатом на зборах 12 січня 1897 року в Перемишлі. Туди зійшлися зо дві сотні селян, кілька робітників і четверо священиків.

Франко зачитав свою програму й пообіцяв у разі перемоги боронити права найнижчих верств населення Галичини. Єдине питання до гостя поставив священик Захаріясевич:

– Доктор Франко відомий нам як чоловік великих здібностей і праці, має заслуги свої на полі письменства і на полі політичнім яко просвітитель хлопського стану і оборонець прав його. Се признати мусить кожний. Однак з уваги, що кожний посол повинен мати таку ціху (ознаку. – "Країна"), якої є його виборці, а в сім разі виборці є передовсім вірними християнами, і з уваги, що в часописах "Хлібороб", "Народ" і інших, котрих редактором був доктор Франко, часто виступовано проти церкви і руського духовенства, запитується кандидата: чи схоче відкликати ті всі напасті? Чи буде яко посол голосувати в парламенті тільки за такими внесеннями, котрі не противляться нашій вірі і нашій церкві?

– Рішуче відкидаю зроблений мені закид, наче колись виступав проти церкви, віри або духовенства взагалі, бо тільки п'ятнував надужиття провинившихся декотрих священиків, – відповів Франко. – Проти кривд, які би терпіло руське духовенство, буду виступати, як взагалі виступаю проти кожної кривди. Прав церкви боронити не потребую, бо церква має своїх питомих оборонців – єпископів і римський Престол. Щодо справ, котрі би дотикалися віри, то над ними по парламентах не радяться.

Така відповідь не влаштувала набожних селян. За тиждень вони організували гнівне віче. Іван Франко вирішив відмовитися від участі у виборах.

"ВІРТЕ МЕНІ, ПАНЕ МИКИТО, Я НІКОЛИ НЕ ПЕРСЯ НІ НА ЯКУ ГІДНІСТЬ, І ТЕПЕР ДО НЕЇ НЕ ПРУСЯ, – НАПИСАВ АГІТАТОРУ ТИМОФІЮ МИКИТІ. – Жив досі з праці своїх рук, з чесної твердої служби свойому народові, і проживу далі. І коли бачу, що наша політика – болото, то вже ніяка сила не змусить мене лізти в те болото. Для того будьте ласкаві приняти до відомості, і прошу вас голосити се всякому, що я в Перемишлі не кандидую. Ще маєте час вишукати собі іншого кандидата, а я не хочу своєю особою вносити роздор в ряди русинів, котрі ґвалтом пруться в такий бік, де, по моїй думці, нічого хосенного (корисного. – "Країна") здобути не можна".

Зрештою, письменник передумав і відбув кампанію до кінця. Вибори 1897 року вперше були таємними. Селяни писали прізвище обранця на картках, які вкидали до урни. Газети закликали учасників правиборів, щоб обирали від своїх громад письменних – а таких у багатьох селах було не більш як 30%.

Уже на першому етапі почалися махінації. В багатьох селах жителів не повідомляли про місце голосування. З кандидатом-українцем боролися навіть у Львові. На вулиці, де він раніше мешкав, хтось поставив зроблену зі шмат мавпу з написом "Іван Франко". А навпроти будинку розписали тротуар гаслами: "Проч з Франком" і "Смерть Франкові".

Самі вибори галичани прозвали "кривавими". До перевірених технологій – підкупу і споювання – додалися нові. Часопис "Галичанин" писав 4 квітня: "У нас організовуються всюди виборчі шайки в користь урядового кандидата. Збираються 40–50 бродяг, платять їм, дають їсти й пити, ті нападають на людей по вулицях, б'ють їх палками та п'ястуками, а жандарми служать їм як помічники-асистенти. Жандарми ще й арештовують побитих виборців. За виборцями влаштували полювання, як за дичиною".

АДВОКАТ ТЕОФІЛ ОКУНЕВСЬКИЙ ПІДРАХУВАВ: НАВЕСНІ 1897 РОКУ 800 ОСІБ АРЕШТУВАЛИ, СІМОХ УБИЛИ, ПОНАД 20 ОТРИМАЛИ ПОРАНЕННЯ. У Перемишльському окрузі найбільший скандал стався у Стоянцях – тепер Мостиський район Львівської області. Жандарм застрелив одного селянина й важко поранив іншого. Підсумок голосування був знову на користь Тишковського: 
392 голоси проти 122. ­Загалом із Галичини до Державної Ради у п'яти куріях обрали 75 депутатів: 63 поляки, шість євреїв і дев'ять українців.

Обурений Франко того ж року написав у передмові до польськомовного видання своїх творів "Галицькі образки": "Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. ­Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани – говорю про інтелігенцію, не про селян, – але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок".

Наступного року намісником Галичини став депутат Державної Ради граф Леон Пінінський. Звільнилося його місце в парламенті від сільської курії Тернопільської округи, там провели перевибори. На них заявився й Іван Франко. Конкуренту – москвофілу Олександрові Гладишовському – програв із різницею в 10 голосів.

такі "Виборові коломийки" опублікував львівський гумористичний часопис "Страхопуд" навесні 1897 року. "Хрунями" називали виборців, яких підкупили кандидати.

Денис МАНДЗЮК, Леся МЕЖВА gazeta.ua

Іван Франко: «Дещо про себе самого» (авторська передмова до видання творів Івана Франка польською мовою):

Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до «братнього племені», яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.

Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу - цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?

Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне.