15 червня виповнюється п’ять років, як відійшов у вічність видатний хірург Ігор Дионізович Герич – людина, яка зробила у житті дуже багато добрих справ: врятувала сотні людських життів, залишила важливий науковий спадок, виховала чудових дітей, а також цілу когорту науковців, які продовжують розвивати медичну галузь.

Спогадами про цю надзвичайно світлу людину з журналісткою IA ZIK поділилися найрідніші – дружина Ігоря Герича Олена Морозович (яка працює лікарем-акушером, гінекологом Львівського обласного перинатального центру) й син Гнат Герич (який працює хірургом у комунальному некомерційному підприємстві «Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги м. Львова» та є асистентом кафедри хірургії ЛНМУ ім. Данила Галицького).

«Для того, щоб рухати суспільство, особливо зараз, потрібні такі люди, які не бачать за своєю роботою якихось матеріальних речей чи вигоди. Батько 100% був такою людиною, подвижником. Таких людей бракує зараз нашій державі на найвищих щаблях влади», – ці слова Гната пояснюють, чому так багато людей сьогодні згадують добрим словом Ігоря Герича.

«Брався за складні випадки, на які інші махнули рукою»

– Ігор Герич дуже багато зробив у медичній сфері, у нього було своє бачення розвитку медицини. Як воно стикується із медичною реформою, яку зараз проводять?

– Гнат: За реформами завжди треба бачити людину… В батька його сутність проявлялася на дуже різних рівнях. Він мені багато розповідав історій про себе, коли ще був студентом. Якийсь час він працював в інфекційному відділенні, де були маленькі дітки, хворі на шлунково-кишкові захворювання. Через проноси діти часто гинули від зневоднення. Він розповідав, як треба було за ними цілодобово доглядати, щоб боротися за їхнє життя. Брався за складні випадки, на які інші махнули рукою.

Гнат Герич. Фото: Микола Тис/ZIK

Батько також був дуже хорошим викладачем, і тут я не кажу як син, – чув про це від дуже багатьох людей. Навіть не йде мова про конференції, у яких брали участь сотні професорів і науковців. Одна з найприємніших історій, – про батькову лекцію, що зібрала аншлаг: на одну з останніх лекцій, яку читав Ігор Герич на кафедрі хірургії, прийшло стільки студентів, що усі не могли поміститися у приміщенні. А після закінчення цієї лекції, хоча таке не практикується, усі в залі піднялися з аплодисментами.

Що стосується пацієнтів, то вони досі нас не забувають. Багато лікарів зізнаються, як у певних моментах їм бракує батькової поради. Він брався за випадки, від яких дійсно відмовлялися з різних мотивів. Тато лікував асоціальних пацієнтів, наприклад, ін’єкційних наркоманів. У своїй дисертації він описав понад дві тисячі випадків, під час яких вилікував пацієнтів від ускладнень вживання наркотиків. Всі наркомани поміж собою знали, що є такий доктор Герич, до якого можна звернутися. Більше ними ніхто особливо й не хотів займатися.

Допомагав людям з важкими травмами, діагностував складні випадки. Така у нього була безкорисливість, мотивація – допомагати людям. Він міг побачити у кожній людині добрі справи і похвалити її.

«Розумів, що буде великий протест проти медреформи»

– Олена: Коли чоловік працював начальником Головного управління охорони здоров’я Львівської обласної державної адміністрації, то розумів, що буде великий протест проти змін у медичних закладах на місцевому рівні. Адже багатьом медикам було комфортно в цій системі і вони не хотіли змінюватися. Він казав, що треба впроваджувати зміни поступово, по одній галузі, а люди, які це зрозуміють, поволі будуть доєднуватися і їхня кількість зростатиме.

Олена Морозович. Фото: Микола Тис/ZIK

Пам’ятаю, певний момент, коли йому було дуже тяжко, – пропрацювавши три роки в управлінні, він зрозумів, що щось своє штовхнув, а далі мають прийти зміни і в інших ділянках. Фактично, так воно і відбувається, з’являються люди, які у своїй сфері щось змінюють. Думаю, він і нас змінив, – мене, моїх дітей, мої життєві погляди. Це все йде з його родинного гнізда.

Пригадую ще такий випадок: за тиждень до його смерті у пологовому будинку, що на вулиці Раппопорта у Львові, виникла складна ситуація – після народження дитини у молодої жінки відкрилася кровотеча, яку не могли зупинити. Професор Леонід Маркін звернувся з цією проблемою до Ігоря Герича, зазначивши, що не можуть знайти причину кровотечі. Ігор Дионізійович порадив негайно їхати у лікарню швидкої допомоги до завідувача відділення інтервенційної радіології Віктора Сала, який, власне, зупинив безопераційним способом кровотечу жінці, в якої був дуже низький гемоглобін. Такий метод мало хто знав, тому було організовано наукову конференцію, на якій розглядали цей складний випадок. Порада Ігоря Герича врятувала життя молодій жінці.

– І все-таки: як ви, як медики, оцінюєте реформи в медицині?

– Гнат: Намагання і спосіб проведення Міністерством охорони здоров’я реформи є правильними. Бачення проведення реформи батька співпадає з тим, що зараз робить міністерство. Людина, яка дослухалася до батькової думки, зараз очолює Національну службу здоров’я України (НСЗУ). Це Олег Петренко, який зазначив, що буде користуватися рекомендаціями Ігоря Герича у реформуванні медицини.

Проблема в тому, що реформи в медицині є найскладнішими, порівняно з іншими галузями, складнішими, аніж реформування армії. Вони не можуть бути блискавичними, медична галузь не може ні на хвилину зупинятися, оскільки люди постійно хворіють і це може повпливати на їхній стан.

– Олена: Ми сподіваємося, що ці реформи зараз не зупиняться. Всі говорять, що на другому етапі реформи вузькі спеціалісти будуть протестувати. Може, декому комфортно у старому режимі працювати. Але реформа вимагає навчання, вдосконалення. Дуже багато лікарів відсіється. Звісно, без розвитку економіки дуже важко буде рухатися вперед у реформуванні медицини. У нас є багато лікарів, які віддано працюють. Другий етап реформи буде важчий, але він потрібний, бо всі розуміють, що так далі залишатися не може.

– Гнат: Наша медична система є такою, що будь-яка людина може отримати невідкладну медичну допомогу на певному рівні – і безхатько, і бізнесмен. А у розвинених країнах є чітка межа, до якої людина отримує безкоштовну медичну допомогу. Сучасніша, якісніша, ефективніша медична допомога – дуже коштовна. Напевно, ми до такого теж перейдемо. Медицина у світі працює, на жаль, як бізнес. Інакше перейти до ринкової системи медичних послуг не можливо. З одного боку, це добре, бо тоді зростає якість послуг. Але багато чого зникає, з’являються черги. Доступність за страховою медициною у світі є набагато важча, ніж в Україні.

Давав синові поради, які не описані у книжках

– Гнате, як це – бути сином Ігоря Герича? Ви, мабуть, хотіли стати таким, як батько.

– Гнат: На підсвідомому рівні у мене була певна планка, яку маю дотягувати. Згодом зрозумів, що тато правильно казав: кожна людина має свій шлях. Бути сином Ігоря Герича – це не тягар, а певний еталон, на який я завжди рівняюся, і який ніколи не перевершу, бо для мене батько – це унікальна людина, людина честі, слова. Повторити або спробувати стати таким, як Ігор Герич, неможливо. Максимально пробую дотримуватися рекомендацій, порад, життєвих принципів, які батько мені давав, але йду своїм шляхом. Звичайно, не все вдається. Завжди дивувався батьковій силі волі – у найважчих ситуаціях він ніколи не здавався і старався добитися свого результату. Батько радив бути людяним і добрим до людей, незважаючи на їхні статки. Батькову рису, яку мені найкраще вдається перейняти, – ніколи ні на кого не тримати зла.

Відчуваю себе щасливим у професії хірурга і шалено завдячую батькові, бо з університетських років разом з ним оперував, асистував, вчився. Досвід, який вдалося мені отримати від батька, безцінний. Коли трапляються складніші випадки, особливо, коли йдеться про травми, дуже часто під час самих операцій, коли треба раптово прийняти якесь рішення, в межах певних секунд, ловив себе на думці, що згадую татові поради. А це такі поради, які не описані у книжках, це поради інтуїтивного досвіду, який набувається з часом роботи.

Так, у мене були два таких випадки, де з наукової точки зору про це знав, але, на практиці з цієї ситуації вийти було дуже важко. У ту мить, коли треба було зробити певний хірургічний прийом, я згадав рекомендацію батька і все вдалося, пацієнт вижив, хоча був у дуже важкому стані.

Зараз є ціла когорта учнів, які продовжують те, чим займався батько. Є багато наукових розробок і сотні методів власних способів лікування, які широко розвиваються у різних сферах медицини. Все, що батько зробив, працює і має розвиток.

– Хірургія – дуже стресова робота, як ви собі з цим даєте раду?

– Гнат: Треба просто дуже любити цю роботу. Так, вона супроводжується різними емоціями – як позитивними, так і негативними. Різні думки ходять про Комунальне некомерційне підприємство «Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги м. Львова», де працював батько і тепер я працюю, але мало хто розуміє, що це лікарня, в якій справді допомагають у найскладніших випадках людям з усієї Західної України, тому, за статистикою, є велика смертність.

«Ставлення до дітей – це в нього від його батьків, це – посвята»

– Так, ми всі пам’ятаємо Ігоря Герича як великого професіонала, видатного хірурга, А яким він був у сім’ї – як чоловік, батько? Поділіться найяскравішими спогадами.

– Олена: Людина, яка променить добром і світлом, – таким було перше враження про Ігоря Герича. Він був відкритий до світу. Син в цьому дуже схожий на нього. Пригадується такий момент, який мене здивував, – коли чоловік працював начальником Головного управління охорони здоров’я Львівщини, одна людина мені сказала, що він тиран, – дуже здивувалася. Думаю, просто він був вимогливий. Якщо чогось вимагав, то не поступався. Щодо несуттєвих речей був м’який. Напевно, був м’який до студентів. Викладав в медичному університеті і в Школі біоетики УКУ. Студенти його дуже любили. Ставився до них толерантно, казав: навіть, якщо людина добре вчиться в інституті, то це ще не означає, що вона стане добрим лікарем, бо успіх у професії складається з багатьох факторів. Трапляється, що в людини є добрі знання, але вона не може знайти своєї ніші. Важливими є багато речей – вміння розмовляти з людьми, те, як людина ставиться до людей, які в неї руки, – для хірургії все це має значення.

– Ігор Дионізович був дуже зайнятою людиною. Чи вистачало йому часу на сім’ю?

– Олена: Коли Гнат був малий, чоловік писав дисертацію, але діти були для нього найважливішими у житті, а я займала другу позицію. Приходив з роботи втомлений (14 чергувань в місяць і ще писав дисертацію) бачив, що я теж втомлена, тож годину часу завжди приділяв дітям. Така посвята до дітей у нього – від його мами і батька, він був у них один син. Дітям Ігор приділяв максимум уваги. У вихідні дні ми старалися, якщо була така можливість, завжди подорожувати. Починали мандрівки із замків Львівщини. А після кожної поїздки привозили камінчик, маємо їх цілу полицю. Потім подорожували Україною. Разом з бабцею чоловік заклав у дітей дуже багато. Розумію, чому він такий гарний був чоловік. Маю безперервний контакт з його мамою і бачу, як вона ставиться до дітей – це велика посвята. Коли Гнат був малий, вона вкладала його спати і читала книжки. Думаю, що таке було і з Ігорем.

Олена Морозович. Фото: Микола Тис/ZIK

– Гнат: Якщо говорити про сімейні речі, тато був надзвичайно добрим батьком, водночас вимогливим, давав певні життєві критерії-настанови, які потім дуже знадобилися в житті. Завжди знав, що батько найкращий мій товариш, – ми багато разом проводили часу, подорожували, грали у футбол. Вже зараз розумію, що він дуже багато вкладав у мене важливих життєвих принципів і давав багато любові. Тато був вимогливим. Пригадую, сварив за те, що справу не довів до кінця. Він сам все робив дуже ретельно, педантично. Хоча й був холериком, але міг себе примусити довести справу до кінця, навіть, якщо на початку нічого не виходило. Це для тата було справою честі. Мені ж не завжди так вдавалося і батько через це сварився. А хвалив мене часто, навіть за дрібні речі.

«Коли тільки починався Майдан, він казав: буде війна»

– Як Ігор Герич, у якого був важкий досвід з Афганістану, сприйняв події на Майдані і подальші події в Україні, зокрема, на Донбасі?

– Олена: Коли тільки починався Майдан, – він нам про це не говорив, – але зараз його колеги згадують, що він казав, – буде війна. І навіть під час Майдану чоловік багато подій бачив з точки зору військового, адже в Афганістані йому доводилося бути і медиком, і командиром загону. Він був організатором медичної служби львівського Майдану, фактично, був політичним діячем, розумів, що це його чекає. Тобто, на медицині Ігор Герич, напевно, не зупинився б. На той час очолив одну з виборчих дільниць, йому здавалося, що мають відбутися зміни на краще. Ігор Герич був членом дорадчої ради при Комітеті Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, дуже добре орієнтувався в політиці. Часто такі речі, які нам здавалися пересічними, він бачив далекоглядніше.

– Гнат: На Майдані «Беркут» не по-людськи бив беззахисних людей, на Донбасі бойовики знущалися з українськиїх військових. Тата дуже вражала така надзвичайна жорстокість, яка свідчила про відсутність моральних принципів.

За плечима у батька була служба в Афганістані, де він брав безпосередню участь у бойових діях, воював в складі групи спецназу, надавав медичну допомогу.

Те, як терористи на Донбасі по-садистськи знущаються над українськими військовими, вважав злочином. Також мене дуже вразило, коли ми з батьком були на Майдані у період спокійної фази перед останнім загостренням, тоді цілу ніч чергували, тато, фактично, спрогнозував такі події: «Дуже небезпечно, може бути велика загроза для Майдану». Він подивився на готель «Україна» і сказав: «Це ідеальна точка для снайперів. Треба мати резервний план для відступу, щоб не загинули люди». Відступ, він, власне, бачив у напрямку Михайлівського собору. Це був найбезпечніший вихід людей з Майдану. Як відомо, все так і відбулося. В тата була дуже розвинена логіка, це йому допомагало і в медицині, діагностичних її компонентах, і у прийнятті важливих життєвих рішень. Він чітко міг визначити певні ризики і певний напрямок.

– Олена: Ігор мав дар передбачення. Ми як тільки з ним одружилися, він одразу сказав: «Май на увазі, я довго жити не буду». Працював виснажливо, не шануючи себе, був аскетичний у всьому – харчуванні, одязі, відпочинку. Йому з дитинства прищепили, що треба себе віддавати людям. Мені казали: «Пройде рік, два, його забудуть». Але підтримку відчуваємо дотепер, є багато людей, які хочуть нам чимось допомогти, якщо щось стається, – телефонують, не забувають. Люди пам’ятають, хоча вже пройшло досить часу. І це він також передбачав, казав: «Я багатьом допоміг, як зі мною щось станеться, вам зле не буде. Ті, хто пам’ятають, вам допоможуть». І це правда, так і є.

Він і таке передбачав, що помре і в нього на похороні буде багато людей. Так, на прощанні з ним у Львові йшов безперервний потік людей, і таке саме було на похороні в Турці, куди приїхали дуже багато професорів не лише зі сфери медицини.

«Мріяв повернутися в Афганістан, щоб знайти загублену шапку»

– Про що мріяв Ігор Герич і чи вдалося йому здійснити свої мрії?

– Олена: Він відчував велику втому, тому жартома казав, що мріє відіспатися і пасти кози чи барани в Турці. Він був один син у сім’ї, батько ставив перед ним високі вимоги і він дуже старався догодити своїм родичам.

– Гнат: Про кози – це були такі мрії жартома, пов’язні з відпочинком, спокоєм. Але були в тата дійсно мрії, які він не встиг реалізувати. Це не були професійні мрії, бо він до 40 років, практично, реалізував максимум у своїй професії, – а про подорожі. Одна з таких мрій – повернутися в Афганістан і побувати на тій горі, де була спецоперація, під час якої кулею збили йому шапку. Він завжди казав: «Я б хотів туди повернутися і знайти ту шапку». А друга мрія – він дуже любив гори і мріяв здійснити подорож на Кіліманджаро. Тато у дитинстві прочитав книгу «Сніги Кіліманджаро», потім дивився фільм і мріяв піднятися на ту гору. Його історії про військову службу надзвичайно цікаві, можливо, колись прийде час і я їх розкажу. За ними можна написати книжку.

Гнат Герич. Фото: Микола Тис/ZIK

– Олена: Коли Ігор повернувся з Афганістану, то не проговорював цю тему, вона була для нього важкою. Він розумів, що це було жахливо – прийти в чужу країну нищити чужий народ. Йому важко було переживати смерть товаришів, від цього можна було озлобитися і зненавидіти афганський народ, але він і їм також надавав медичну допомогу. В ньому переважала людяність.

Після його смерті мені не хотілося жити, не бачила сенсу. Але його мама казала – старайся не думати, просто щось роби, щоб не ятрити душу. Час проходить і розумієш, що у пам’яті всі моменти зберігаються, і складається враження, що він нами постійно продовжує опікуватися.

– 15 червня на батьківщині Ігоря Герича, у місті Турка на Львівщині має відбутися футбольний турнір в пам’ять про Ігоря Герича. Розкажіть про цей турнір?

– Гнат: Так, 15 червня – у п’яту річницю від дня смерті Ігоря Герича відбудеться Меморіальний футбольний турнір. Батько був фанатом футболу, дуже любив цю гру з дитинства. До останнього часу ми з ним відвідували дуже багато матчів, часто подорожували за кордон, щоб підтримувати нашу збірну і різні команди. В молодшому віці батько також грав у футбол.

В Україні існує футбольна асоціація медиків, в  кожній області є збірна лікарів, які займаються цим видом спорту як любителі. Вони беруть участь у чемпіонаті України,  чемпіонаті світу футбольних збірних лікарів. Українська збірна минулого року виграла чемпіонат світу з футболу серед лікарів

Меморіальний футбольний турнір професора Герича відбудеться на батьківщині батька, в місті Турка Львівської області. Очікуємо дуже багато людей.

 

Ігор Дионізович Герич – доктор медичних наук, професор.

Народився 15 жовтня 1961 року у м. Турка в родині відомих бойківських лікарів – Віри і Дионізія Герич.

У 1984 р. з відзнакою закінчив Львівський державний медичний інститут (нині – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького) за спеціальністю лікувальна справа.

У 1985 р. після отримання кваліфікації хірурга працював лікарем-хірургом Турківської центральної районної лікарні.

У 1985–1987 рр. – проходив строкову військову службу в складі обмеженого контингенту радянських військ в Демократичній Республіці Афганістан. Брав участь у бойових діях, тричі був пораненим, нагороджений бойовими (Орден Червоної Зірки, Медаль «За відвагу») та почесними (Грамота Президії Верховної Ради СРСР, численні ювілейні медалі) урядовими нагородами СРСР, почесними відзнаками уряду Демократичної Республіки Афганістан.

В 1999 році Ігор Герич отримав науковий ступінь доктора медичних наук.

З 2013 року працював завідувачем кафедри хірургії №1 Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького.

З 2005 р. по 2008 р очолював Головне управління охорони здоров’я Львівської обласної державної адміністрації, був головою Українського лікарського товариства у Львові. З 2005 р. по 2010 р. був членом Національної ради з питань охорони здоров’я населення при Президентові України, членом Вищої вченої ради Міністерства охорони здоров’я України, членом дорадчої ради при Комітеті Верховної Ради України з питань охорони здоров’я. З 2010 р. – головою правління Галицької лікарняної каси, гостьовим професором Школи біоетики Українського католицького університету, де в рамках сертифікатної програми з біоетики «На службі охорони життя» викладав курс «Лікарська етика». У 2014 р. – довіреною особою кандидата у Президенти України Петра Порошенка у територіальному виборчому окрузі № 120 на Львівщині. був головою Львівського осередку Асоціації хірургів України, громадським діячем.

Пішов з життя 15 червня 2014 року від серцевого нападу.

 

Розмовляла Галина Палажій, 

IA ZIK Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/06/14/dobro_povertaietsya_uroky_vydatnogo_hirurga_igorya_gerycha_1592313