23:03 А що за воротами-аркою? Наруга над убієнними... | |
123456  За цими воротами-аркою, які ведут на турківський кіркут історія кількох століть. На західному схилі з діда-прадіда відбувались єврейські поховання.Про незліченну кількість осіб , що знайшли тут вічний спокій ,можна судити по тому факту, що ця жалоблива місцина за розмірами не поступалась довоєнному(1939-1945рр.) українсько-польському цвинтарю. Без перебільшення: кожен другий мешканець бойківської столиці- Турки був жид, або як модно нині говорити і писати-єврей . Мирно співіснували обидві нацменшини-українці і євреї і за часів австрійського Цісаря Франца Йосифа, і за часів Паньської Польщі. У вересні 1939року життя галичан почало вирахобити(бунтувати-А.Р.). І зрозуміло чому: прийшли, згідно пакту Рібентропа-Молотова, "визволителі" -червонозоряні більшовики. Мешканці на початках зустрічали їх хлібом і сіллю. Але..."освоївшись" наступив розгул сталінських сатрапів за місцевими патріотами. Чимало з них потрапили в застінки Самбірської в"язниці, де зазнавали тортур , мордування і фізичного знищення. В час гітлерівської окупації продовжилось гоніння і на євреїв, яке завершувалось масовими розстрілами. Колонами, під дулами автоматів жертв супроводжували до місця страти. Їх заставляли самим викопувати собі ями, в які ,хто живцем, хто від ворожої кулі падав. Серед цих жертв рідні моєї однокласниці Ліди Вайс, з якою просидів за однією учнівською партою більше, як сім років. Згодом в 1956році вона ємігрувала до Польще, а потім до ІзраЇлю. Над її долею змилувались тодішній директор Турківської середньої школи Бранденштейн Леонід Якубович та його дружина Броніслава Ушарівна. Роком раніше з двома дітьми-дочкою Лялею та сином Якубом вони емігрували до Польщі(син був десь на п"ять років молодший, а дочка на рік)) , а потім до Ізраїлю і запросили сироту до себе, як опікуни. Керівник закладу завжди носив на лацкані значок Відмінник народної освіти УРСР. Пригадую такий випадок. Вікна нашого,здається, четвертого чи п"ятого класу .виходили навпроти двохповерхової будівлі, яку тоді грізно називали МГБ-НКВД. Хтось з бешкетників посмів "пустити" зайчика по шибках цієї установи. Реакція була миттєвою. Леонід Якубович випровадив із класу всіх дівчат, а нас хлопчаків ,вишикував біля класної дошки.Почався своєрідний допит: ти, ти...з одночасним тиканням пальцем в обличчя. Коли дійшла черга до автора цих рядків- не витримав і зареготав на весь клас, ще й мимо-волі пукнув під носом наставника... Невдовзі опинився за дверима з вишвернутою навздогін торбою з книжками. Для мене це був не найважчий варіант покарання, бо коли торбу залишали в канцелярії її не віддавали поки з батьків хтось не навідується. Поскільки ріс без батька, який помер ,коли мені не минуло ще й п"ять років, я матері про цей випадок не розповів. Щоранку чемно з підручниками більше тижня блукав поза школою...Потерпав, що виключать зі школи, але хтось , напевно ,шепнув шефу, що мати переховувала не одну єврейську сім"ю. Так сам собі пояснював помилування за ганебний вчинок. Коли тепер відвідую рідну Турку неодмінно пройдусь місцями босоногого дитинства в тому числі і цією дорогою смерті. Вздовж обочин шляху, що веде від цвинтаря на Старе село випасали з однолітками корів.Не секрет ,що для дітвори єдиною нагодою відпустити худобу без налигача було окопище тобто кіркут. Хоч небіжка мати завжди наказували:- не жени туди сину нашу Красуню, бо то жалобна територія. Трохи вище цієї брами був вал-пагобок довжиною кілька десятків метрів.Небіжка розповідала, саме під цією землею лежали тіла масово страчених євреїв.   Час минає, але пам"ять залишається . Кілька років тому вирішили впорядкувати цю місцину і зробили перші кроки для увічнення пам"яті убієнних. Шкода що добрий задум не завершили, напевно, через брак коштів. Пишу ці рядки, а серце країться від жалю через таке нехлюйство, байдужість , через наругу до спільного минулого, яке кровоточить і досі. Тепер про цю проблему трохи з іншого боку.Мені не зрозуміло чому в Самборі вже більше десяти років канадійський адвокат Mарк Фрейман з Торонто і світовою єврейської громади намагається домогтись дозволу, аби спорудити цілий меморіальний комплекс на площі , що займає біля шести гектарів.Таким чином віддати данину поваги невинно страченим. Вже погодився за власний кошт звести пам"ятник 17-ти воякам УПА, яких також розстріляли тут німецькі кати. Та годі дійти кінцевої мети через різного роду погодження проекту, спротив релігійних догматиків,через березові хрести, які встановили не інакше , як на перекір єврейському задуму. Поки йдуть перемовини з самбірськими політичними яструбами, які позиціонують себе, як патрійоти першої величини, хочеться запропонувати більш заможним спонсорам-євреям, небайдужим тутешним бізнесменам,допомогти довести до людського вигляду оту святу для кожного турківчанина єврейську територію ,про яку описав вище. Відомо, що на самбірський проект заможний канадієць готовий витратити більше 1млн.$. Впорядкування карпатської жалобної місцини обійдеться трохи менше, хоч пасувало б заодно заасфальтувати шлях ,що веде до воріт-кіркут, а це біля 250м.Погодьтесь- також кошти не малі. Зато маршрут паломників з Києва проліг би до Умані-Львова-Самбора з кінцевою єврейською так би мовити філією в Турці. Може вартує відкрити спецрахунок для збору коштів. А чому б і ні?!!! Принагідно ось таке. На спорудження меморіалу в Бабиному Яру в Києві жертводавці- євреї готові дати більше 100млн.$, залучаючи також кошти олігархату.Для цього створили відповідний фонд. Якщо б крихту з цієї суми перепало на пам"ятний знак в гірській столиці ми б зробили велику справу.Не тільки нащадки убієнних, а і всі ,хто живе за канонами іудейської чи християнської моралі,мають долучитися, аби залишити по собі слід в цивілізованому світі, віддаючи шану і повагу жертвам таталітарних режимів фашизму і сталінізму, що нині відлунюється в путінській Росії.  Р.S.Верхня частина кіркут-окопища в Турці знаходиться на безлюдному місці, якщо і далі триватиме така безгосподарність то не виключено, що нечесні на руку ділки познімають панеліі, поцуплять бруковану плитку тощо. До речі, в Самборі це вже відбувалось. Невже біда нас нічому не навчила? Отже, до роботи з практичними результатами. Антон Рогач, член НСЖ України Самбір-Турка
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
