Ядвіга та Леопольд Рудницькі
1930p

Трагедія комуністичного режиму, що чорним вороном прокотилась по нашій землі з перших днів октябрського більшовицького перевороту, особливо виразно проявилась у 1932-37рр. та послідуючий період у вигляді Голодомору , політичних репресій .

З цього приводу не можу не передати думки майже двадцятип"ятирічної давності, занотовані під час спілкування з рідним братом батька дружини св.п. Рудницьким Франком Антоновичем , що мешкав у селі Ліпка біля міста Нова Суль Республіки Польща.

Він народився 1910року в м.Звенигородка Черкаської області. 13 квітня 1941 року був мобілізований до Червоної армії. З його слів, у війську весь час переслідували , називаючи буржуазним елементом . Після закінчення війни осів у Республіці Польща , де звів сім’ю. Згодом туди з Черкащини переселились сестри –близнюки - Станіслава та Ядвіга, брат Янко з сім’єю, а наймолодший Норберт залишився жити в Радянському Союзі. До речі, його картини як художника експонувались в Санкт-Петербурзькому Єрмітажі. Ф.А.Рудницький розповів, що патріотично налаштована інтелігенція, українське селянство,над якими пронісся смерч колективізації і розкуркулення , намагались у різний спосіб протидіяти більшовицьким порядкам.

Ось його спогади:

— У 1933році в м.Звенигородці поширеною була листівка:

—У селі Петраківка з батьком , братами Леопольдом і Янком ми будували млин . Квартирували у хаті Івана Шевченка. Їжу готувала його дружина Катерина .Прийшла комісія із уповноваженим на прізвище Шкуренко. Вимагали податок. Коли зрозуміли, що не мають вони чим розрахуватись , старший зірвав з господині верхню одежину і залишив її у сорочці. Побачили у ліжку льняний матрац-мішок, висипали з нього солому і забрали цю ряднину. Розчинене тісто в кориті і квашені огірки з бочки змішали і викинули на гній. Так глумились ,аби українці не вижили.

   Янко і Франко Рудницькі
   1956p

Інший фрагмент з його розповіді про зимовий 1933-й :

—Посеред ночі грюкає хтось у двері нашої хати. Мати з печі кричить впустити, бо серцем чує , що біда застала подорожніх.

—До ранку можуть замерзнути,- накивала на нас. Ми з братом Леопольдом думали ,що розбійники. Він взяв рушницю, на всякий випадок. Відчинили двері, а на порозі побачили знесилених двох осіб. Виявляється повертались вони з тюрми, за зібрані колоски на стерні ,до села Режанівки , а це майже 25 км. Мати веліла їх зогріти і дати на дорогу кип’ятку і два млинці.

—В селі Паланочка, що коло Маньківки до сільбуду (сільського клубу-А.Р.) зайшов Боданчук. Сільський голова Андріяш, показав всім присутнім на нього пальцем і розповів, що той у лісі із замерзлих трупів відрізав окремі частини тіла і смажив на вогні аби вижити…

—Селами Черкащини майже впродовж всього 1933року їздили підводи, збирали загиблих від голодної смерті опухлих трупів і вивозити на кладовища.

—18 грудня 1937 року арештували мого батька Рудницького Антона Івановича «За участь в контрреволюційній повстанській організації». 16 січня 1938року йому був винесений смертний вирок, який виконали 13 лютого 1938року, повідомило Управління нацбезпеки у Черкаській області аж 15 січня 1993року.

Коли сестра Ядвіга зверталась у Москву відразу після війни з проханням назвати причину смерті батька їй відповіли: «помер 20 травня 1942року у в’язниці». Так фальсифікували правду.

Виявляється 28 квітня 1959року він був посмертно реабілітований .

—У містечку Шпола Черкаської області в час війни у 1942 році , коли німці окупували цю територію, місцеві мешканці знесли з постаменту погруддя Й. Сталіна і замість нього встановили бюст Тараса Шевченка . Невдовзі котрийсь з місцевих дотепників написав на ньому, ніби-то,звернення самого Кобзаря:

— За розповіддю батька у 1920 році до нашої хати на хуторі Червона м.Звенигородки навідався сам Будьонний. Брат Янко зумів поцупити у нього нагайку. Згодом цей трофей виміняв у сусіда за два патрони І пачку махорки.

Як доповнення , штрихи із спогадів автора цих рядків.

Голодний смерч торкнувся і західник областей України у перші повоєнні роки. Пам’ятаю, як у Турку звозили селяни на фірах примусово зерно на контингент на склад , що діяв біля залізничної станції. Життя було ускладнено ще й тим, що рятували також від голодної смерті прибульців з Молдавії ,або як їх тоді називали- басарабів. Одна така сім’я знайшла притулок у нашому домі.

Батько до війни побував на заробітках у США. Ми жили трохи заможніше. Крім понад 100 моргів поля у Турці , яке купив за важку працю , коли доводилось піт виливати з черевик,мали у господарстві весь сільгоспреманент: плуги, борони, млинок для очистки зерна, вози тощо. Потім більшовики націоналізували все це ,а також коня, вола. А няньо із цієї розпуки помер, залишивши жінку - інваліда і двох хлопчаків 5-ти і 8- років. Не виключено, що через передчасну кончину батька, сім’я уникнула сибірської каторги.

Або таке. За тих  часів крім однієї голови ВРХ ,тобто корови,не можна було нічого тримати , на додачу хіба-що сталінську «корову» -козу. Так звані фінагенти шастали господарськими дворами і коли натрапляли на приплід молодняка ВРХ відразу примусово вилучали або обкладали великим податком. Єдиним місцем для випасу корів були обочини шляхів, або як ми тоді називали - фоси. Щоб коровину добре попасти треба було вставати о 5 - 6-й годині ранку. Тішилась дітвора , коли була мряка ,то можна крадькома загнати худобину у рогачівський потік ( до війни батько викупив ці землі, тому і назва така збереглась –А.Р.), що навпроти жидівського окопища.

Щоб купити буханець хліба чергу до склепу займали з вечора. За порядком пильнував міліцейський ставленик за прізвищем Шикітка, який запам’ятався своїм висловом:

— Родную мать не пропущу без очереди. —В цьому він був бездоганним.

Одна хлібина в одні руки - це правило не смів порушити ніхто. Не раз і не два доводилось простояти з вечора до ранку під крамницею за хлібиною, особлива тиснява була у передсвяткові дні, коли кожен член родини хотів полакомитись, бодай, окрайцем пшеничної паляниці. Раз або два рази на рік «викидали» для продажу «білу» муку. За нею також були довжелезні черги. Газдині намагались припасти бодай кілька кілограмів, аби порадувати челядь власноруч спеченою паскою чи струцнем. Якщо ще була в залишку ця, так звана , питльована мука, то готували з неї пироги, тобто вареники. Коли пощастило на Різдво чи Великдень поласувати булочкою чи шинкою з димком , вважалось, що більш смачнішої їди не було… За копченим салом серед бойків поширеною була приповідка: " Їв би сало і спав би на соломі"…

На відміну від тогочасного періоду нині інші часи. Чи не єдина віддушина - впала « залізна завіса». Хто має силу, здоров’я і , як кажуть ,голову на плечах, може дати собі раду на заробітках в країнах, так званого «загниваючого капіталізму», бо у рідній державі інший зашморг - чиновницька круговерть , а точніше - тотальна корупція.

Зрештою- це вже тема для іншої розмови.

Антон Рогач, Турка- Самбір, член Національної спілки журналістів України, ant_@krovatka.su  tel.(236) 43-132   mob.0963563959

P.S. До речі, внука розстріляного енкаведистами діда Рудницького А.І.- Боберська Неля Леопольдівна ( рідна сестра дружини) проживає в Турці . 

інтернет-сайт Самбір-майдан