Жили  собі чоловік та жінка. Жили- поживали і горя нібито не знали. Мали лише один клопіт – купу дітей і то одні дочки. Зрозуміло, що сушили собі голови, як їм ради дати.

            Оскільки в їхньому селі газу не було, то мусів чоловік заготовляти різні види палива. Найчастіше це були дрова. Та й ліс недалеко і лісники йому потурали, знаючи про бідацьке становище.

               Ото пішов чоловік у черговий раз заготовити патиків. Прийшовши до лісу, почав шукати сушняк, бо не був губителем природи. Рубаючи підходящу гілляку, не втримав сокири і вона шубовснула в глибоку річку, яка протікала тим лісом. А було це пізньої осені, то ж не міг полізти в холодну воду, щоб знайти її. "О, Боже, - заголосив бідолаха, - де я візьму сто гривень, щоб купити нову сокиру? Чим тепер рубатиму дрова?”        

              І тут побачив чоловік біля себе Господа Бога.”Не бідкайся,сину мій, - сказав Всевишній, - я тобі допоможу”. Плеснув він долонями, і в його руках засяяла золота сокира. "На, бери, - простягнув Бог її чоловікові”. "Це не моя”, - почув він у відповідь. Знову плеснув Господь долонями і на цей раз подав срібну сокиру. Замахав чоловік руками, мовляв і це не моя. І лише за третім разом йому була вручена втоплена сокира, але при цьому Бог сказав: "За твою правдивість віддаю тобі і ці дві сокири. Роби з ними, що хочеш”.

             Поклонився чоловік Всевишньому низенько, подякував і пішов радий додому. Розповів про все жінці. Вирішили вони продати спочатку золоту сокиру. Вторгували велику суму грошей і побудували простору оселю, омеблювали її. Потім знайшовся купець і на срібну.За неї взяли менше,але вистачило, щоб придбати пристойне вбрання для дочок. А за дровами чоловік далі ходив у ліс. Йдучи якось на заготівлю палива, сказав жінці, щоб і вона пішла з ним, бо здоров”я  в нього вже не те, то ж поможе тягати сушняк.

              Заготовили вони порядну купу дров і сіли на березі річки відпочити. І треба ж було, щоб жінка, вмощуючися на пеньок,  зачепилася за корч і, як колись сокира, опинилася у воді, Тільки забулькотіло за нею. "О, Боже, - знову заголосив на цілий ліс чоловік,- за що мені така кара? Порятуй її, благаю Тебе, Господи!”.

               І знову біля нього опинився Всевишній. Вислухавши в чому справа, плеснув Він у долоні, і побачив чоловік навпроти себе Аллу Кудлай. Кинувся він її обнімати, а Бог питає: "Це твоя жінка?”. "Моя, моя,” - радісно відповів чоловік.” Але ж ти брешеш!” – суворо промовив Господь. "Боженьку, - знітився чоловік, - я знаю Твою доброту. Якщо я сказав би, що то не моя жінка,Ти б поставив коло мене, наприклад, Таїсію Повалій. Я би сказав, що і вона не моя.Ти витягнув би з річки мою жінку. Певна річ, я би визнав її за свою. І тоді Ти за мою чесність сказав би, як було у випадку із сокирами, щоб  разом зі своєю благовірною я забрав і ті дві красуні, А як я дав би собі ради з трьома?” – гірко зітхнув бідолаха.

          Усміхнувся  Господь, махнув рукою і співачки зникли, а біля чоловіка постала його утоплениця. Вони обоє впали перед Господом на коліна і хотіли цілувати Йому ноги. Але Всевишній відступив і промовив: "За твою кмітливість прощаю тебе, сину мій. Іди додому і не бери більше жінку в ліс заготовляти дрова”.

 Мораль: і брехня інколи є доречною.

Ігор Висоцький, м.Самбір