Ліна Костенко, Іван Дзюба та українське уявлення про Український світ

НА ПРЕЗЕНТАЦІЮ ПРИЙШЛО ТИСЯЧI ЛЮДЕЙ — ЯК У СОЛІДНОМУ КОНЦЕРТНОМУ ЗАЛІ

Французький мислитель, блискучий майстер афоризмів Франсуа де Ларошфуко написав 340 років тому: «Неможливо ані штучно відтворити, «зіграти» кохання там, де його немає, ані приховати його, якщо воно справді є». Попри те, що ми живемо в часи «зіграних», вдаваних (і, отже, штучних!) цінностей — і невипадково у певному колі журналістів та експертів модним став вислів «правила гри», коли йдеться про закони суспільства та життєві духовні норми, аж ніяк не про якусь шулерську «гру», — попри те, що в Україні зразка 2012 року чимало «авторитетів» нагадує оту жабку з байки Лафонтена й Крилова, котра страх як хотіла перетворитися на вола та відомо чим скінчила, все ж таки неможливо зімітувати масштаб особистості там, де насправді — убозтво та порожнеча.

9 квітня в «Мистецькому Арсеналі» присутнім, тим, хто зміг потрапити у вщент заповнену залу, пощастило поспілкуватися з двома великими українцями, нашими сучасниками — Ліною Костенко та Іваном Дзюбою. Там відбулася тематична презентація книжки Івана Михайловича «Є поети для епох», присвяченої творчому шляху та мистецькій індивідуальності Ліни Костенко; додамо, що вагому частину книжки складає автобіографічна розповідь (сповідь) Ліни Василівни, звернена до найдорожчої людини, до доньки — Оксани Пахльовської, і це дало підстави Івану Дзюбі, людині непоказної, органічної скромності, зауважити, що на обкладинці книжки «Є поети для епох» мало б стояти не лише його, а три прізвища...

Треба одразу заявити, що ні Ліна Василівна, ні Іван Михайлович (є підстави так думати) не вважають себе ні «пророками», ні «совістю нації». (Недарма Іван Михайлович на всі велемовні компліменти відповідає просто, чітко й по-діловому: «працюймо!»). То робить честь нашим героям. Але не робить честі дезорієнтованому, деградованому й здичавілому суспільству (а особливо сучасній українській інтелігенції) те, що не чули й, одверто кажучи, й зараз фатально слабо чують голос цих людей. А тим часом ще у 1960-ті роки і Костенко, і Дзюба ясно попереджали про небезпеки, котрі стоять перед Україною, про те, що координована державою примусова русифікація (лукавий псевдонім: «інтернаціоналізація») неминуче призведе до втрати життєутворюючих духовних цінностей нації; про те, що «раціонально обгрунтований, «неминучий» компроміс зі злом (деспотичною системою) обов’язково призведе до злоякісних новоутворень у цілій імунній системі суспільства; про те, що злоба, ненависть, заздрість, інтелектуальна ницість є згубними; про те, що «гнучкість хребта» є просто синонімом рабства — аж ніяк не кар’єрної «передбачливості».

Вони говорили правду в найпохмуріші часи. Їх майже не чують і зараз — так, зал «Мистецького Арсеналу» був заповнений вщерть, але ситуацію може переламати лише надана цим людям загальнонаціональна трибуна. А що означає «їх не чують»? А ось що: вже неприховане панування в суспільстві антиукраїнської (і взагалі антинаціональної, бо ворожої усім націям без винятку, в Україні сущим) хамократії, що має потужне політико-кримінальне опертя; втрата значною частиною суспільства здатності розрізняти Добро і Зло; цинічна зневіра у всьому, мертва апатія; «гламурне» холуйство перед владоможцями. Вочевидь, Україна розплачується за непочутих... добре, хай не пророків, але, напевно, вже загальнонаціональних прозорливців.

Втім, завершімо наші «загальні міркування» й надамо слово головним дійовим особам тематичної презентації (точніше, інтелектуального свята з великим додатком громадянської тривоги). Звичайно, перед вами, читачу, аж ніяк не стенограма зустрічі, а, сказати б, її «високовольтний нерв».

Іван ДЗЮБА: — Маємо, по суті, книгу-есей; те, що я написав про Ліну Василівну, — одна з можливих версій. Але зізнаюсь: я вважаю своєю заслугою те, що мені вдалося «витягти» Ліну Василівну на інтерв’ю, а вже потім підключилась Оксана Пахльовська, яка «мучила» (більш точне слово, схоже, «випробовувала») свою маму. Можна не сумніватися, що в підсумку перед нами — основа майбутнього автобіографічного роману Ліни Костенко, й тепер їй просто нема куди подітися — треба писати його! Це не просто сторінки життя Ліни Василівни, все це насичено надзвичайно глибокими емоціями й думками автора. І перед нами тонка тканина переходу живих вражень у плетиво мистецтва. Є такі чудові слова: «Небо, на котрому є лише одна зірка, це не небо. Зірок має бути багато». То я хотів би додати до цих слів: «Зірка Ліни Костенко вражає спокійною постійністю свого світла і надійністю». Саме в творчості Ліни Василівни поезія справді виступає як рефлектор людського життя.

Ліна КОСТЕНКО: — Щиро кажучи, я не дуже хотіла йти на цю презентацію. Бо обговорюване видання — це книжка про мене, а це вже певний психологічний дискомфорт. Але з поваги до людей, які тут зібралися, до цих древніх стін я вирішила врешті, що йти треба. Тим більше, що мене запевнили, що це буде презентація, коли збираються люди одного «солідарного поля». Чи добре вам чутно, шановна громадо? (Зауважимо, що це запитання Ліна Василівна повторювала потім багато разів, і це не є дрібною, малосуттєвою деталлю, бо характеризує цю дивовижну людину. — Н.Т., І.С.).

Зараз часто згадують написаний мною рядок: «У майбутнього слух абсолютний» (так, до речі, і називається ця наша презентація). А я хочу до цього додати: так, але якщо майбутнє взагалі буде... У минулого, між іншим, теж слух абсолютний — бо воно, принаймні, вже було, а ось майбутнє, хтозна, чи буде в нашій державі, якщо так і надалі підуть справи. Мені у зв’язку з цим пригадалася мудра сентенція Лейбніца: «Теперішнє, народжене минулим, народжуватиме, в свою чергу, майбутнє». Але подивіться навколо: ми переживаємо тепер «глухонімі часи». Ще 100 років тому саме про це знала й писала Леся Українка, й тепер ми ніби знову повернулися на «круги своя». Вражає, що дехто в суспільстві затуляється вухами, як слон у спеку, й нічого не чує. Ось це, схоже, й є головною бідою України.

Два роки тому, в березні 2010-го, виступаючи в Українському домі, я сказала, що повертаюся в літературу. Так, я повернулась — але, власне, куди, в яку саме літературу? В «укрсучліт», якій я непотрібна й яка, одверто кажучи, не потрібна мені. Мені багато років дорікали за моє «мовчання»; але ж письменник мовчить тоді, коли він пише, ось я й писала, працювала, жила нормальним життям (як блискуче написав Іван Михайлович, «жила в координатах своєї незалежності»). А до скандальних стосунків, котрі панують в певному середовищі, я не готова й не хочу бути готовою.

ВІТАЛІЙ КЛИЧКО: «ЛІНА КОСТЕНКО ВЧИТЬ НАС ОРІЄНТУВАТИСЯ, ЯК КАЖУТЬ, НА МІСЦЕВОСТІ. ЇЇ СТИЛЬ І СМАК У ЛІТЕРАТУРІ ТА ПУБЛІЦИСТИЦІ СПОНУКАЮТЬ УКРАЇНЦІВ ДО НЕАБИЯКОЇ ВИБІРКОВОСТІ В ІНФОРМАЦІЇ В ПЕРЕНАСИЧЕНОМУ СВІТІ»

Україна зараз, якщо говорити правду, є зоною етичної небезпеки (одна лише деталь: під час книжкового ярмарку «Медвин», який щойно проходив у Києві, письменники брати Капранови звернулися до учасників із благальним закликом: влаштуймо, нарешті, хоч один день без лайки і мату!). І кожен може бути ображений, залитий брудом. Саме тому я, чесно кажучи, хотіла повернутися назад, у «координати своєї незалежності». Але я бачила перед собою очі людей! Тих людей, які прийшли зустрітися зі мною у Рівному, в «російськомовному» Харкові (дуже сильне, незабутнє враження); в Макіївці є такий прецікавий колектив, називається «Українське бельканто», в репертуарі якого — 50 пісень на мої вірші. Уявляєте? А ті молоді хлопці та дівчата, які нещодавно підготували «флеш-моб» до мого народження! Я безмежно вдячна їм за це.

Багато пишуть і сперечаються про те, ким були шістдесятники і що таке взагалі «шістдесятницьке мислення». На мій погляд — це високовольтна лінія духу; вона зараз «провисла», її хочуть взагалі втоптати в бруд. Але, дивлячись на молодих, на цей зал, я можу сказати: все ж таки є кому передати цю естафету, й, отже, надія є!

Якось треба зробити, щоб майбутнє в нас було. Дорога наша вкрай захаращена, дорога тяжка, і наша справа й обов’язок — розчистити її. А далі молодь побудує вже своє, нове. Я дуже вдячна видавництву «Либідь» за цю книгу; вдячна Оксані (її, образно кажучи, «наслали» на мене, й я, хоч не люблю говорити про себе, відчула неабиякий інтерес від такої співпраці з донькою), звичайно, щиро і глибоко вдячна Іванові Михайловичу. Хочу персонально подякувати всім, хто сидить разом зі мною на цій президії (тут Ліна Василівна знайшла окремі, щирі, незаяложені слова подяки персонально Володимиру Панченку, Ларисі Івшиній, Віталію Портникову, Сергію Грабовському, Ігорю Лосєву, Сергію Тримбачу, Святославу Цеголку, іншим гостям заходу. — Н.Т., І.С.). Запевняю вас, що моя душа чує вас усіх.

Але хочу сказати Івану Михайловичу: одну неточність у книзі я все ж таки знайшла. Там пишеться, що я завершую сюжет «Записок українського самашедшого» (до речі, зверніть увагу: це саме записки, а не роман!) на помаранчевих подіях кінця 2004 року, бо на мене як на автора вплинуло пізніше розчарування українців у лідерах Майдану та наступних подіях. Думаю, справа все ж таки не в цьому. Присутній тут наш шановний журналіст і депутат Андрій Шевченко підтвердить, що якраз у листопаді 2004 року, беручи участь у передачі на «5 каналі», я говорила про «ефект маятника», який різко спрямувався в один бік, але так же різко може відхилитися в інший бік. І принагідно ще про «Записки»: в Інтернеті дехто угледів у цьому творі «велетенський руйнівний потенціал». Які, виявляється, ніжні українці, — скажи їм правду, вже верещать, що ось вона, руїна!

До речі, про правду. І про совість. Кажуть про «совість нації» й так далі. Знаєте, у мене є совість, і саме тому я не люблю цих високих слів. А щодо правди... Це ж просто нецікаво, казати неправду; отже, брехати я не те що не вмію — не хочу!

Ще раз щиро й уклінно дякую всім.

Ігор ЛОСЄВ, філософ, публіцист, лауреат премії імені Джеймса Мейса:

— У житті й творчості Ліни Василівни відчувається дуже потужна етична домінанта, що є природним для Поета, який продовжує велику класичну традицію нашої літератури. «Вічність» Ліни Костенко є не надчасовою, а конкретно-історичною. Вона бачить трагізм ситуації в Україні, який полягає в тому, що є поодинокі моральні авторитети, але суспільство, особливо інтелігенція, є дезорієнтованим, розсвареним і розколотим.

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Ті, хто прийшов нині послухати Івана Михайловича й Ліну Василівну, — люди невипадкові. Але коли навіть їх запитати: «Що ви знаєте про покоління шістдесятників?», боюся, що у відповідях будуть суттєві прогалини.

Якщо говорити особисто про себе, то ще в дитинстві часто задавала собі запитання: «Чи все я розпитала у своїх «старших»? І було таке відчуття, що, схоже, головного не розпитала... Будемо вважати, що ця книжка — початок життєво необхідної розмови середнього й молодшого покоління з тими «старшими», які в нас є. І головне — які сенси, які смисли ми повинні засвоїти з цього великого духовного ряду.

Щойно в «Дні» відбувся круглий стіл, присвячений 200-річчю від дня народження Герцена. І ми обговорювали, зокрема і такі питання: хто є духовними спадкоємцями Герцена? Яку Росію ми хотіли б бачити? А яку Україну? Якби відбулося диво і Росія стала демократичною, із якою Україною вона б мала справу? Ці запитання майже не обговорювали в ЗМІ. Я іноді запитую телевізійників: «Вам керівництво забороняє показувати розумних людей?» У відповідь — тиша.

Тож у мене є пропозиція до шановних учасників презентації: давайте не будемо чекати, що за нас хтось у владі щось зробить, а здійснюватимемо програму своєрідного духовно-історичного «всеобучу». Тут є над чим працювати; наприклад, молодим майбутнім журналістам-учасникам літньої школи журналістики «Дня» доводиться часом пояснювати, ким був генерал Петро Григоренко... І тут величезною є роль «старших у домі» (Ліни Василівни й Івана Михайловича). У чому ця роль полягає? У тому, щоб сказати молодим: ось вам список літератури, діти, йдіть, читайте, працюйте, через рік побачимо, чи засвоїли ви ці уроки, чи ні. І, завершуючи, скажу: шістдесятники в моєму розумінні — це любов і солідарність. Те, чого нам не вистачає.

Володимир ПАНЧЕНКО, професор НаУКМА, доктор філологічних наук:

— Ця книжка — історія про Поета, який зумів зберегти внутрішню свободу в умовах відсутності свободи зовнішньої. Суттю, «гаслом» цієї книжки мажуть бути слова Альбера Камю: «Не стати на бік чуми — ось головне!» Не стати на бік чуми — це значить зберігати гідність за будь-яких умов. Згадаймо слова Сковороди: «Світ ловив мене, але не впіймав!»

Інтелектуальна ситуація в суспільстві є нині доволі складною. За даними соціологів, 30% українців хочуть водночас йти і в Росію, і в Європу (!). Якщо це і не шизофренія, то принаймні зіткнення у свідомості людей. У суспільстві стрімко накопичується потенціал ненависті; якщо ж влада не хоче справжнього діалогу, то вона дуже ризикує: достатньо почитати роман Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» — там усе сказано і про Україну...

Віталій ПОРТНИКОВ, журналіст:

— Нам неймовірно не вистачає належної цивілізаційної культури, яка б дала Україні можливість вільно розвиватися. Колись я мандрував у літаку і звернув увагу на те, що майже половина пасажирів читає книжку про творчість Станіслава Лема, написану молодим журналістом. І я подумав: от якби хтось написав так про Ліну Костенко! І ось такий «молодий журналіст» знайшовся. Це — Іван Михайлович Дзюба.

Ліна Василівна — одна з перших українських письменників міської культури. Ми навіть не уявляємо собі, як це важливо і що це означає. Ми не станемо державою і державною нацією без українського уявлення про світ.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, філософ, лауреат премії імені Джеймса Мейса:

— Шістдесятники підхопили й рушили далі майже перервану в трагічні 1930-ті роки духовну спадкоємність. Вони й сьогодні продовжують рухати вперед наш інтелектуальний простір. У Ліни Василівни є вірші про сізіфову працю поета й творця; ця праця є не цілком сізіфовою, результати є, просто ми не завжди їх повною мірою помічаємо.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, учений-філолог, культуролог, професор, публіцист, донька Ліни Костенко:

— Ці вечори, які я провела в бесідах із мамою, відкрили мені цілий Космос: Поет говорить про історію. Поет завжди є медіумом історії — і я дуже гостро це відчула. Дві категорії: слово і пам’ять — саме вони завжди першими знищуються в тоталітарних системах, і зрозуміло чому. Бо так легше знищити суспільство.

Я нещодавно розмовляла з мамою, і в неї було трагічне відчуття, що Івана Михайловича і її не чують у нашому суспільстві...

І наостанок — два вірші Ліни Костенко. «За контрастом»:

Було нам важко, і було
нам зле,
І західно, і східно,
Було незатишно, але —
Нам не було негідно!
Це про своє покоління. А ось — про сьогодення:
І приходять якісь
безпардонні пронози,
Потираючи руки,
беруться за все.

Це — щодо розплати за непочутих пророків!

КОМЕНТАРI

Наталя ПАРХОМЕНКО, бухгалтер (зараз у декретній відпустці):

— Вочевидь, українці ще довго будуть без громадського телебачення. (Це точно не станеться при цій владі.) Тож нині його заміняють такі зустрічі, як ця. Вона показала, хто справді відчуває час і відповідає йому. (Там майже не було «прирученої» інтелігенції.) А ще продемонструвала, що ми, українці, можемо об’єднуватися. Навколо резонансних подій. І так. Гарних приводів побільше б!

Ангеліна ЗБАРАЖСЬКА, пенсіонерка:

— Я досі підпрацьовую екскурсоводом. Переважно проводжу екскурсії Києвом для росіян — москвичів і петербуржців. Зрозуміло, фактаж знаходжу в історичних розвідках, а от емоційне тло, забарвлення беру з книжок Ліни Костенко.

От уявіть собі, що росіяни, приїхавши в нашу столицю, вмикають телевізор. І що вони там бачать? Кальки з російських шоу, концерти їхніх поп-зірок і гумористів... Так і вкорінюється стереотип, що вони всього лиш приїхали в російську глибинку. Тож прагну, щоби росіяни відчували — ми їхні сусіди (партнери, якщо хочете), але не брати. До речі, у Ліни Василівни обмаль патріотичних віршів (тих, до яких ми звикли), але її творчість настільки українська!

Тетяна ТКАЧЕНКО, художниця:

— Знаєте, я зараз перебуваю у пошуках втраченого сенсу життя. От і прийшла сюди його віднайти. Довкола стільки цинізму, нарцисизму і фальші, а хочеться СПРАВЖНОСТІ. Як колись писала Ліна Костенко: «Гряде неоцинізм, я в ньому не існую!». Я теж.

Зараз багато таких, як я, — дезорієнтованих. Внаслідок теперішньої політичної та економічної ситуацій. Внаслідок наших історичних драм і травм. В такий життєвий період країни і особисто твій, природно, хочеться опертися на наших Великих. До речі, коли Ліна Василівна перебувала у внутрішній еміграції, мені на душі ставало легше від усвідомлення, що тут, у Києві, вона живе й працює.

ДОВІРЛИВО

Знаєте, мені імпонує, що Ліна Василівна критична і водночас оптимістична. Її «Немає часу на поразку!» тримає. І нинішня розмова про молодь також. Тож йду із зустрічі з легким серцем, наче побувала у лікаря і страшний діагноз не підтвердився. Так, деякі хвороби, що піддаються лікуванню.

Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, генеральний директор телеканалу ТВi:

— Ліна Костенко — улюблена поетеса. Може, найближча для мене в українській літературі. Тож слухати її — це, певною мірою, сакральний акт — поринаєш в глибину. Марія Матіос дуже влучно сказала: ми приходимо сюди для того, щоб напитися Словом таких людей, як Ліна Василівна й Іван Михайлович. Подібне спілкування служить підтримкою в усьому хорошому, що запланував здійснити. Бо часто приходять спокуси, і раптом замислюєшся: «А можливо, не варто за це братися?».

Щоби моральні авторитети частіше з’являлися на ТБ, має бути громадське телебачення. Якщо українці знайдуть сили взяти відповідальність за свою країну, то й зможуть взяти відповідальність за громадське телебачення.

Ганна ВОРОБЙОВА, студентка I курсу філології Києво-Могилянської академії:

— Ось принесла квіти Ліні Василівні. Ще з юнацьких років поетеса мала на мене такий вплив, що я, котра мріяла про медицину, обрала філологію. Скажу коротко: на моє глибоке переконання, без прочитання творів Ліни Костенко, Івана Дзюби і ще кількох авторитетів такого ж калібру молодій людині не відбутися! Адже ми покликані зберігати історичну пам’ять і до ведення діалогу.

Людмила КАРКЕВИЧ, медпрацівник:

— Ліна Костенко — безпомильний діагностик нашого часу. В цілому вона говорить про те, що ми безвідповідально тратимо час, зрідка сміємося, легко гніваємося, мало читаємо, багато дивимося телевізор й інколи молимося. Про те, що у нас зросли намагання, але підупали цінності. Про те, що більше ненавидимо, ніж любимо. Врешті, про те, що знаємо, як вижити, однак не знаємо, як ЖИТИ.

Пригадуєте: Душа належить людству і епохам./ Чому ж її так раптом потрясли/ осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,/і руки матері, що яблука внесли?!

При цьому цей діагностик говорить жорсткі речі, але з любов’ю. А наші політики якраз через те бояться моральних авторитетів, що в тих багато любові. У Блаженнійшого Любомира (Гузара), Мирослава Мариновича, Івана Дзюби, Вадима Скуратівського, тієї ж Ліни Костенко... Тому їхнє звернення до українців часто резонує політикум як біблейське «Відпусти мій народ!».