"БРАТИ СЕЛЯНИ! НАДХОДЯТЬ ВИБОРИ. – такі листівки в жовтні 1895 року поширювали околицями Перемишля. Тепер це місто на території Польщі, а наприкінці ХІХ ст. було одним із найбільших українських осередків. – Ви розумієте важливість цієї хвилі. Ви знаєте, що обрані до Державної Ради посли зможуть нас захистити від усіх кривд, знущань і зловживань, або можуть нас придушити ще більшими тягарами, ніж ті, які ми несемо. Отже, розумно і серйозно до справи, брати селяни. Нехай у Державній Раді займе місце наш щирий захисник і опікун. За важкі податки, за гірку військову службу ми маємо єдину можливість, тобто наше право вибирати послів. Не даймо вирвати собі це право. Брати селяни, ви не допустите до того, щоб селянським послом був магнатський син, син бучних панів. Ви не зрадите селянській справі, а чесно і сміливо виберете людину, свою з крові і плоті, людину, яка б гідно захистила ваші справи. Такою людиною є Іван Франко зі Львова".

Випробувати свої сили в політиці письменнику 49-річному Іванові Франку запропонував місцевий політик Степан ­Новаківський. Галичина тоді перебувала у складі Австро-Угорської імперії. Більшість міського населення краю становили поляки, серед селян переважали українці – "русини", як тоді казали. На виборах до Державної Ради – парламенту – вони мали різні права. Учасників голосування ділили на чотири групи – курії. До першої входили великі землевласники, до другої – представники великих міст, третя курія об'єднувала купців і фабрикантів, четверта – селян. До виборів не допускали неповнолітніх, жінок, банкрутів і засуджених. Окрім того, був жорсткий майновий ценз – для кожної курії існував мінімальний податок, що повинні були платити громадяни, аби мати право голосу. Виходило так, що в першій курії одного депутата в окрузі обирали 64 поміщики, а у четвертій – майже 70 тис. селян.

Голосування в сільській курії було в два етапи. Спершу кожна громада визначала від одного до п'ятьох виборців, залежно від кількості населення. А ті вже голосували безпосередньо за кандидата.