Ось яку відповідь отримала я з приводу трагічної долі мого діда: «На вашу заяву повідомляємо, що з наявних в Управлінні СБУ щодо Черкаської області архівних матеріалів Рудницький Антон Іванович, 1877р.н., уродженець м.Городок Вінницької області (нині Хмельницька – авт.), житель м.Звенигородки Черкаської області, робітник Звенигородського млина, був заарештований 18 грудня 1937 року та утримувався в Уманській тюрмі. Постановою комісії НКВС і прокурора СРСР від 16 січня 1938р. «за участь в контрреволюційній повстанській організації» (ст. 54-4, 54-7,54-11 КК УРСР) засуджений до розстрілу. Вирок виконано 13 лютого 1938р…».

Про те, що стратили мого діда, я здогадувалась, хоч партноменклатура приховувала факт розправи. Мала свої мотиви, щоб не розголошувати про це, тамувала внутрішній біль. Зрозуміло, родинна рана нагадує про себе. Особливо хвилююсь, коли у нинішній непростий час, дехто через політичні амбіції або через близорукість поглядів, намагається корчити з себе надмірного патріота держави, принижуючи інших. Хоча, забігаючи наперед, скажу, що більшість свідомих українців підтримувала і підтримує нашу незалежність. Інша річ, що шляхи її розбудови бачили і бачать по- різному. Є й такі, що при нагоді готові дорікнути і мені, мовляв, чого колишня комуняка пхає свого носа до чужого проса, чого східнячка приїхала на наші терени тощо. І коли чуєш це від людей, в яких життєвого і політичного досвіду – як пушку під носом, або від тих, які набирають бали завдяки ярликам типу «москалі», «комуняки», «кегебісти» тощо, тривожно стає за майбутнє наших дітей та онуків. Тривожно, бо, окрім огульного критиканства, вони нічого не пропонують. Як й ідеологи застійних часів, намагаються виступати від імені народу. Якщо колишні «вожді» тішили нас «світлим майбутнім», то теперішні – соціальним захистом, у різний спосіб спекулюють на релігійних почуттях віруючих, змагаються хто більший українець. У той же час чиновницька рать веде шалену боротьбу за портфелі, вже працюють на збагачення своїх чад до десятого коліна.

Чи маю бодай моральне право писати ці рядки? Наведу лишень кілька штрихів зі своєї автобіографії. Уже через кілька років після дідової смерті батько (син мого діда – авт.) розлучився з матір’ю. Напевно, через те, що сам потребував опіки, допомоги і не зумів зібратись з силами аби зберегти сім’ю, якій, через відомі причини, почали вставляти «палиці в колеса». Не забарилась подальша помста енкаведистів через «контрреволюцію» діда. За сфабрикованим доносом на п’ять літ ув’язнили маму. Коли виповнилось мені п’ятнадцять років, після тюремних екзекуцій померла. Я залишилась із сестрою. А згодом забрали останнє – сирітську хату… Тому й довелось шукати притулку далеко від рідного порогу. Вперше на офіційному рівні мене поінформували про долю діда, коли навчалась у Звенигородському сільгосптехнікумі, котрий закінчила з відзнакою. Пам’ятаю, як викликали до відділення НКВС і повідомили про посмертну реабілітацію діда. Факт розстрілу замовчували. Тоді я ще не розуміла, чому керівництво навчального закладу почало особливо ставитись до мене як сироти. А невдовзі, не з моєї ініціативи, як відмінницю рекомендували кандидатом, а згодом і членом КПРС. Вже згодом збагнула, що ті, що сприяли моєму вступові до партії, намагались бодай хоч у такий спосіб полегшити біль з приводу безвинної жертви енкаведистів, зважали на сирітську долю. Не інакше, як прагнули відкрити стежину в життя онучці Антона Рудницького…

Нині, коли спала заідеологізована облуда з очей, можна сміливо сказати, що цей шлях не вів до Храму, був шляхом у нікуди, шляхом у безвихідь. Але чи смію, чи маю моральне право докоряти людям, котрі щиро бажали таким, як я, кращої долі і «добросовісно помилялись» з цього приводу. Тому прикро і боляче стає на душі, коли у демократичний час дехто намагається поголовно очорнити всіх комуністів, ототожнити їх з номенклатурними чиновниками, партократами, які, прикриваючись своїм привілейованим становищем, цькували простий люд за релігійні погляди, використовували каральний апарат для переслідування інакодумців тощо. На власному прикладі хочу довести, що були різні ситуації, коли доводилось вибирати життєву дорогу і не всі в партії бачили ширму для кар’єри, вищої освіти тощо. Хоч і були такі зовсім не поодинокі факти. На цьому тлі яскраво контрастують наші теперішні «демократичні патріоти», які чутливо тримають ніс за вітром залежно від того, яку посаду запропонують, жодної нагоди прагнуть не пропустити, аби збагатитись на державній власності. Впродовж виборчої каденції «крутять» політичними кольорами, як циган сонцем.

Щоб відволікти нарід від правди про причини сьогоднішних негараздів, вчорашні сексоти та їхні нащадки намагаються всю вину звалити на минуле. Знаю одного такого в Самборі, та чи хіба він один, котрий з перших днів незалежності свою мітингову кар’єру вибудовував, щоб дорватись до урядового портфеля, а потім реабілітувати батька, який у роки останньої війні співробітничав з фашистами, причетний був до розстрілу мирних громадян нашої держави, а після останньої світової війни, спритно пристосувавшись, займався доносами в НКВД на упівців, аж поки не домігся ув’язнення, здається, останнього вояка УПА. Звісно, каральна рука режиму не обминула і його. Можна здогадуватись, чому нащадок не домігся реабілітації предка, цього йому не вдалось, незважаючи на симпатії високих поплічників, бо факт злочину був оприлюднений через ЗМІ. Але почуття помсти до всіх і вся, закладене в генах, збереглось. Пригадую, з яким звірячим оскалом намагався окремих комуністів, які, обіймаючи скромні посади, домагались будівництва житла, дитячих садків, шляхів, встановлення вуличного освітлення у сільській місцевості тощо.

Та не буду далі розвивати цю складну, делікатну і водночас трагічну сторінку в нашій історії, нашого вчорашнього дня, бо так недовго стати на дорогу пошуку ворогів, а це – згуба. Тішуся з того, що попри всі складнощі в будівництві молодої української держави, верх беруть сили, в яких слово не розходиться з ділом, які відмітають зерно від полови, не дають можливості роздмухувати ворожнечу між людьми. Це в історії як східних, так і західних регіонів нашої держави вже було. Не сумніваюсь, що з ідеєю єдності і соборності України йшов на страту мій дідусь – Рудницький Антон Іванович, поляк за національністю, українець за духом. Нам би навчитись берегти і примножувати ці ідеали. А щоб цього досягти, потрібно, повторюю, з повагою і тактом ставитись одне до одного, не шукати ворогів поміж своїх. Наостанок – ось такий епізод. Його розповів мені св. п. стрийко Франко, що проживав у містечку Нова Сіль Республіки Польща. Коли прийшли енкаведисти до дому, щоб заарештувати батька (тобто мого діда – авт.), дали йому кілька хвилин для збирання клунка. Зрозуміло, попоїсти не дали змоги. Неньо встиг лишень взяти із собою кілька книжок. Перед виходом за поріг хати клякнув перед образом Матері Божої і помолився… Годі нині розмірковувати, чим він тоді керувався і що відчував, як йшов на плаху. Але хочу ще раз підкреслити, що нам нині бракує, як повітря, національної єдності, незалежно від того, чи ти українець, єврей, поляк, росіянин, так само, як і культури людських взаємин. Пишу ці рядки не для того, аби викликати жалість, співчуття до себе, а тому, що в них бачу віддзеркалення долі багатьох співвітчизників у різних куточках України.

У бойківському краї, на землі Івана Франка, проживаю вже більше півстоліття. Цей край однаково близький і рідний для мене, як і земля Тараса Шевченка, на якій блискавкою промайнуло босоноге дитинство. До речі, педагогічну кар’єру розпочинала в школі с. Бітля Турківського району . На той час тут студентську практику проходив також св.п. Роман Лубківський. Потім була переведена на роботу педагогом у Турківську середню школу, так що карпатські гори мені милі, як і лісостеп.

Валентина РОГАЧ,

колишня завідувачка дитсадка № 10 м. Самбора, жителька села Задністря Самбірського району.

Матеріал надав Антон Рогач, член НСЖ України, електронна адреса:ant_@krovatka.su