Саме таке питання виникає у кожного дослідника цієї верховинської перлини, де кожен другий мешканець Турки до війни був євреєм. Найбільше сприяв цьому граф Ян Калиновський, який ще у 1750 році намагався сповна задовольняти релігійні потреби, збудувавши за власні кошти Синагогу, потім школу,друкарню, виділяв ділянки під забудови та єврейське кладовище-кіркурт. Місце для кладовища було відведено на південному схилі однієї з гір не випадково, адже із сходом сонця всі усопші мали б воскреснути.

Населення інтенсивно збільшувалось. Частина з них брали польські прізвища, в період Австро-Угорської імперії- німецькі.

Колишня Синагога

Трагічної долі зазнали євреї в час гітлерівської окупації . У всіх приміщеннях Синагоги, обнесених колючим дротом, знаходився концентраційний табір. Звідси шлях полонених пролягав до місць страти— на кладовище кіркурт ( місцеве населення називало його —окопище), інших під конвоєм вели на околицю міста— поле Гриньове. Як правило, ніхто із жертв не мав можливості чинити опір. Їх заставляли самих викопувати собі ями, а потім фашисти проводили розстріли. Одні падали до них від куль, інших закопували живими. Після таких екзекуцій ще довгий час здригалась земля над невинно убієнними.

Місцеві жителі як могли рятували евреїв від страти. Сім’я Брандельштейн була евакуйована у Башкирію. По війні повернулась до Турки. Серед них Леонід Якубович (школярі спрощували його ім'я та по-батькові—Лем’я Кубович—А.Р.) мав звання відмінника народної освіти і працював директором середньої школи до 1957 року, дружина- Броніслава Ушарівна також вчителювала . Мали дочку Оксану 1942 р.н. і сина Кубуся приблизно 1946 р.н. В кінці п’ятидесятих років виїхали в Польщу, а звідти до Ізраїлю разом з усиновленою дочкою Лідою Вайс 1940 р.н., яку чудом врятувала від гітлерівців турківчанка Стефанія Тужанська, вихопивши її з рук матері, яку ,в числі інших, вели до страти і зуміла дитя сховати від ока катів, прикривши довгим фартухом.

Пам'ятник загиблим

Кузишин(Козуляк) Ганна Федорівна також у такий спосіб врятувала життя однорічній Зейферт Крістіні , батько і мати якої були розстріляні, а потім переховувала її до закінчення війни. Згодом залишений в живих брат батька Зейферт разом з Крістіною виїхав до Польщі. Не одну єврейську душу врятувала моя мама св.п. Рогач Ганна Іванівна. Ми мешкали в Турці під Ліктьом біля церкви.Небіжка завжди нагадувала нам  пастухам про святе місце на окопищі, де розстрілювали евреїв і просила не випасати там корів.

Серед тих хто рятував єврейських дітей були також Михайло Різак з присілку під Зарубанкою, Михайло Мельник та Теодор Яворський з Горшньої Турки та багато інших.

Колишнє еврейське поховання було заліснено ще на початку шестидесятих років минулого століття. Нині біля воріт кіркут вдячні нащадки спорудили пам’ятну могилу.

З одних історичних джерел довідуємось, що населення довоєнної Турки становило біля 14 тисяч мешканців, інші називають цифру понад 10 тис., але всі сходяться на тому, що кожен другий турківчанин був євреєм. Натомість нині в районі, як і в райцентрі жодного іудея, як кажуть, зі свічкою не знайдете. Напевно дається взнаки страхіття кровавої гітлерівської бойні та комуністичного режиму, який на пні, як мовиться, відсікав бажання займатись підприємницькою діяльністю, що було характерною рисою для єврейських поселенців.

Хочеться поділитись ще такими спогадами перших повоєнних років, котрі нагадав однокласник св.п.Любомир Кузишин, що жів у Дрогобичі .Вікна нашого класу Турківської середньої школи виходили навпроти будівлі, де розміщувалась міліція або як тоді називали НКВД. Запам’ятався випадок, коли під огорожею цієї установи хтось з підлітків уздрів тіла вбитих. Потім пошепки рознеслось—бандерівці. Здається вперше тоді почув це слово. Доводилось бачити, як особи в штатському підводили до них різних осіб для впізнання. В такий спосіб енкаведисти хотіли дізнатись про родинні зв’язки з убієнними, щоб на місці розправитись і з ними… Як правило, такі слідчі експерименти закінчувались нічийним результатом бо кожен здогадувався до яких наслідків це може привести.

Або ось такий випадок. Через дитячі пустощі,учні направляли «зайчики» у вікна цієї «контори глибокого буріння», не підозрюючи яку прикрість можуть завдати всій родині, аж до виселення в Сибір. Після одного з таких «диверсійних» вчинків зібрав нас четвертокласників уже названий Леонід Якубович. Випросивши з класу дівчат, вишикував під класною дошкою і почав допитувати з характерним єврейським картавим акцентом:

—Ти, ти, ти?—тицяючи пальцем кожному в обличчя. Коли дійшла черга до мене, не втримався зі сміху, ще й ,ненароком, пукнув від реготу… Кінчилось «дізнання» схопленням за виворот винуватця і вигнання з класу, за яким полетіла і торба з книжками… Потім така «забавка» ледь не обійшлась виключенням зі школи…Не виключаю, що відбувся  таким легким покаранням тому , що директор не міг не знати вчинок  родини по переховуванні жидівських сімей від гітлерівських катів(слово жид пишу без іронії ,бо на той час інакшого вислову не вживали  серед горян).

Багато турківчан були відзначені еврейським Фондом «Пам’ять жертв фашизму України». Серед них Карасевич Галина, Комарницька Галина, Комарницький Михайло, Козуляк Теодор,Козуляк Анастасія, Козуляк Єва, Козуляк-Кузишин Ганна Федорівна та інші.

Не злічити тих верховинців, котрі, ризикуючи власним життям, життям своїх дітей та цілої родини, як могли рятували евреїв. Більшість з них і не думали про різні відзнаки. Так само, до речі, виявляли милосердя і до полонених та поранених німецьких вояків.

Роздумуючи над цими та іншими фактами, не розумію, чому держава Ізраїль не визнає тепер Голодомор геноцидом українців, чому німецькі чиновники чинили наругу над українцем Іваном Дем’янюком за нібито співпрацю з фашистами в роки війни? Немало запитань і до нашої влади. Не раз і не два на паперах малювали плани розвитку верховинської території як туристичної Мекки. Але практичні кроки закінчуються лишень тим, що відповідні фірми реєструють у великих містах і вони не дбають про розвиток місцевої інфраструктури, в ліпшому разі все зводиться до намагань приватизації земельних ділянок. Це особливо простежується на прикладі Розлуча, розвиток якого неможливий без очисних споруд. Або таке: маючи найдовший кордон із державою Польща, Турківський район єдиний із шести прикордонних регіонів області не має жодного міжнародного пункту пропуску.

Не таємниця, що нині, як у парламенті, так і в уряді України у керівного руля чимало осіб, що мають єврейське коріння, які могли би прискорити розв’язання цих проблем. Є надія, що  керівництво облдержадміністрації врахує специфіку Турківщини, її доброзичливих та щирих мешканців і не на словах, а на ділі сповна використає рекреаційні і транскордонні можливості краю для полегшення життя і побуту його жителів. Добре було б, щоб і заможні евреї не скупились і вкладали капітал у розвій бойківського краю – знак пам’яті і поваги , як до своїх предків, так і шани нинішнім поселенцям, які в біді подавали руку допомоги кожному, хто цього потребував.

Антон Рогач, член НСЖ України,

тел.(236)43-132), м.0963563959, електронна адреса:ant_@krovatka.su